Культура: розмова про відступництво замість розмови про віру

Безкінечні війни на Близькому Сході, що спричинили міграційне цунамі, європейська криза біженців, заборона на в’їзд до Сполучених Штатів для вихідців із ряда мусульманських країн і постійний страх терористичних атак – суворі реалії сьогодення.

Серед розмаїття реакцій творчого середовища візьмемо два показових твори, що знайшли відгук у читачів і глядачів, відповідно. Як не сумно, але поєднує їх відступництво.

Минулого року європейським бестселером став антиутопічний романSubmission” (“Покора”), французького письменника Мішеля Ульбека. Дії роману відбуваються у Франції 2022 року. Під час президентських виборів у другий тур виходить кандидат від “Національного фронту” Марін Ле Пен і Бен Аббес, представник щойно заснованого “Братства мусульман”. У традиційному протистоянні з “Національним фронтом”, навколо мусульманського кандидата об’єднуються усі прогресивні сили Франції. Бен Аббес стає Президентом і формує коаліцію. Урядові портфелі дістаються різним політичним партіям на їх уподобання. Єдине, що лишає собі Президент – Міністерство Освіти. Поряд із державними закладами з’являється значна кількість мусульманських шкіл, а найбільший університет Франції – Сорбону, купує арабський шейх і перетворює на приватний ісламський університет. За новими правилами викладачами можуть бути лише послідовники ісламу.

Головний герой роману –  44-річний Франсуа, літературознавець і викладач Сорбони. Оскільки він не є мусульманином, його достроково проводжають на пенсію.

Сорбона – колиска європейського лібералізму де викладачі й студенти звикли боротися за право на свободу й самовираження. Читач безперечно знає, що саме тут послідовно відстоюють рівноправ’я жінок, включаючи право на аборти, права національних і сексуальних меншин, гендерну рівність і всі інші ліберальні цінності. Викладачі Сорбони десятиліттями боролися проти релігійного фанатизму, примушуючи християн знімати хрестики, демонтуючи християнські символи та висміюючи публічні прояви віри.

Усе це допоки доводилося протистояти християнству – релігії свободи, яка нікого не примушувала до віри. Коли університет став мусульманським а керівництво авторитарним, значна частина викладачів легко зрадила ідеалам свободи й почала приймати іслам. Доречі, слово “іслам“ з арабської мови перекладається як “покора“, “покірність“, “сумирність”. Кожен мав свої причини: кар’єра, зарплата, суспільне становище зрештою можливість мати кількох молодих і гарних жінок.

Франсуа також переживає ряд проблем: розлучення з улюбленою, смерть батьків, втрата сенсу життя. Намагаючись знайти духовний стрижень Франсуа їде до монастиря, але жаданої зустрічі з Богом не відбувається, незважаючи на те, що на якусь мить Франсуа бачить Богородицю.

Так і не маючи душевного спокою Франсуа повертається до Парижу. Новий президент Сорбони Робер Редіже пропонує йому університську посаду, звичайно за умови навернення в мусульманство. Перспектива нової цікавої і високооплачуваної роботи, можливість взяти кількох жінок та аргументи ректора врешті-решт переконують Франсуа і він приймає іслам.

Змальоване автором виглядає як цілковита реальність. Але ніхто й не чекає твердого обстоювання своїх поглядів від ліво-ліберальних викладачів у створеному ними ж пост-християнському, пост-модерновому і пост-правдивому світі. Розмита свідомість і відсутність абсолютного мірила істини завжди приводить до зради тому, що лише здавалося непохитним ідеалом свободи.

Із християнами значно складніше. Люди, що мають живу віру і тверді переконання є непохитними. Вирішення “проблеми християн” шукав Мартін Скорсезе у фільмі “Silence” (“Мовчання”), за однойменним романом Сюсаку Ендо. Щоправда мусульманство тут виведено за дужки. Християнські місіонери протисятоять буддизму – “наймиролюбнішій релігії світу”. Але навіть ці “миролюбці” не хочуть терпіти християнство, що на їх думку руйнує місцеву культуру та ідентичність.

https://youtu.be/PVdZblYXZFY

Фільм оповідає про спроби християнізації Японії початку 17-го століття. Місія зазнала фіаско, а місіонери та новонавернені християни суворого спротиву місцевої влади. За чутками, голова місії отець Кріштован Феррейра став віровідступником, прийняв буддизм, одружився і живе життям корінного японця.

Два молодих єзуїти, учні о. Феррейра не вірять у зраду свого вчителя і зголошуються відправитися до Японії, щоби власноручно розібратися в ситуації.

У країну Сходячого Сонця єзуїти потрапляють у самий розпал гонінь і починають служити “катакомбній церкві”. Вдень вони переховуються від сторонніх очей, а ночами сповідають і причащають вірних, хрестять новонароджених. Глядач бачить події фільму очима одного з цих єзуїтів – отця Себастьяна Родрігеса.

Якщо серед апостолів Ісуса Христа знайшовся зрадник, не дивно, що таємних місіонерів також видали. Отця Родрігеса привели на допит до Інквізитора – старшого самурая, що очолював кампанію з викорінення християнства. Священик готовий прийняти страждання і навіть смерть за Христа, але все не так просто. Японці розуміють, що кожен священномученик не зменшує, а збільшує кількість християн, тому Інквізитор хоче не смерті о. Родрігеса, а публічного зречення.

Самураї беруть в заручники групу християн і починають їх катувати і вбивати на очах пастиря. Єдиною умовою помилування цих людей має бути віровідступництво о. Родрігеса.

Перед священиком виникає складна дилема. З одного боку, треба зберегти вірність, навіть до смерті, й він готовий віддати власне життя. З іншого, за власну віру о. Родрігес платить стражданням і життями інших людей. Подібна дилема характерна для сучасного світу, коли християни Близького Сходу, Африки, Азії, гинуть за свою віру тисячами. Її формулюють питанням: “Скільки іще повинно загинути людей, щоби християни відмовилися від своєї фанатичної віри?” Мартін Скорсезе дає відповідь: о. Родрігес зрештою не витримує і зрікається. Все, що йому потрібно зробити – прилюдно стати ногою на ікону Спасителя.

Зречення віри є центральною і поворотною подією фільма, але називається він не “Зречення” а “Мовчання”. Справа в тому, що відступництво стало наслідком втрати живої віри. О. Родрігес гаряче молиться і просить Бога про припинення гонінь, але не чує відповіді й не знаходить її у Слові Божому.

У глядача навіть виникають сумніви стосовно самої віри єзуїта. Одна з приречених на мученицьку смерть жінок питає священика чи правда, що в раю не буде ні болю, ні страждань, ні хвороб, ні принижень. Здається, питання застає отця зненацька і він не знає що відповісти, лише невпевнено стверджує її слова. Схоже він сам думає не про вічне життя, а про тимчасові страждання.

Так само отець Родрігес не проповідує про Воскресіння Христове, перемогу життя над смертю, посмертну долю праведників і грішників. Цим священик близький багатьом сучасним християнам. Звичайно, потрібно піклуватися про бідних, біженців, бездомних, немічних, голодних, але якщо лише до цього звести місію Церкви, стрижень віри зникне. Якщо піклування про земний добробут затулить турботу про спасіння людських душ, ціла Церква повторить долю отця єзуїта.

Майстерно володіючи засобами кінематографа, Мартін Скорсезе випукло підкреслив долю відступника. Якщо до віровідступництва глядач спостерігав події фільма очима отця Родрігеса, а закадровий голос озвучував його думки, після зречення розповідь ведеться від імені данського купця. Родрігес втрачає особистість, думки і стає подібним на тінь. Апостат має власний маєток, дружину, родину, достаток, прислугу, не обтяжуючу державну роботу, але це все не приносить щастя, любові та насолоди життям. Він сумний, розчавлений, духовно скалічений – без віри і надії на спасіння.

Важко сказати навіщо Скорсезе додав останню сцену з хрестиком під час поховання. Напевно, режисеру кортіло трохи підсолодити зраду, залишивши надію на милосердя Боже. В книзі цього немає. Отець Родрігес так і помирає не вимовивши слів покаяння.

Не зважаючи на оптимістичні статистичні дані про постійне зростання кількості християн на планеті, сучасна пост-християнська культура роздумує над шляхами зречення віри. Що це? Неминуче пророцтво? Застереження? Попередження? Сиглал? Крик відчаю? Заклик до змін? Початок нового суспільного діалогу? Усе разом, і багато іншого? Не знаю. Знаю, що не можна осторонь спостерігати, бо “хто визнає Мене перед людьми, того визнаю і Я перед Отцем Моїм Небесним. А хто зречеться Мене перед людьми, зречуся того і Я перед Отцем Моїм Небесним” (Мф. 10:32-33).