Відхід УПЦ в США від Київського Патріархату
Перебіг подальших подій в Українській Церкві Америки дотепер лишається під покровом таїни, породжуючи більше запитань ніж відповідей. Ґрунтовний аналіз подій тих часів ще чекає на своїх дослідників тому, не заглиблюючись в інтриги й перипетії життя братньої церковної юрисдикції, коротко оглянемо факти.
На час прибуття українців в Америці вже існували православні парафії Російської та Грецької Церков. Для спасіння було достатньо приєднатися до однієї з них, що й зробила частина вихідців з України. Але не вони творили історію. Українське православ’я в Америці виросло з бажання розбудовувати національну Церкву.
Головне питання, яке хвилювало українських емігрантів: чи є українці народом, який має право на власну Помісну Церкву? Покоління наших батьків давало відповідь “так” навіть тоді, коли України як держави не існувало. Якщо ж українці мають право на власну Церкву, то така Церква повинна бути незалежною від інших духовних центрів в Україні й, разом з тим, опікуватися українцями в усьому світі, за потребою утворюючи парафії, забезпечуючи кваліфікованим священством та всім необхідним для пастирської діяльності. Для прикладу, в США так діє Російська, Румунська, Болгарська й інші Православні Церкви.
Після упокоєння Патріарха Мстислава відповідь на запитання: чи є українці народом, який має право на власну Помісну Церкву, змінилася на протилежну. Якщо українці не мають права на Помісну Церкву, то українські парафії раніше чи пізніше стануть частиною структури іншої Церкви: в Україні ― частиною Російської Церкви, в діаспорі ― частиною Константинопольського Патріархату. Всі подальші дії ієрархії УПЦ в США випливають з відповіді на це питання.
У вересні 1994 року Вселенський Патріарх Варфоломій запросив очільника УПЦ в США митрополита Костянтина до Стамбулу. 4-6 грудня 1994 року владики Костянтин і Антоній прийняли в Стамбулі “пункти згоди між УПЦ в США і Вселенським Константинопольським Патріархатом”, які докорінно змінили структуру Церкви.
УПЦ в США увійшла до складу Вселенського Патріархату, а її ієрархи отримали визнання Вселенської Церкви, право цілувати греків і росіян під час богослужіння та діставати запрошення на засідання Асамблеї канонічних єпископів Північної і Центральної Америки, що її утворено відповідно до рішень четвертої передсоборної всеправославної конференціїї в Шамбези, Швейцарія, 6-12 червня 2009 року.
Звичайно, це велика честь, але заради неї УПЦ в США відмовилася від плеканої десятиліттями Соборності. Українці в США більше не обирають Предстоятеля своєї Церкви, бо ним є Святійший Патріарх Константинопольський.
Пунктами згоди українців позбавлено права обирати не лише Предстоятеля, але і власних єпископів та призначати їх на кафедри. Зокрема, пункт шостий каже, що Собор УПЦ в США передає список кандидатів на Митрополита і єпископів “Святому і Освяченому Синоду Вселенської Патріархії для канонічного вибору”. Цілком можливо, що не Всеамериканський Собор призначив колишнього Чикагського єпископа Костянтина митрополитом Іренополіським, а колишнього Нью-Йоркського Антонія ― архієпископом Ієраполіським.
Додатково УПЦ в США поступилася правом збирати Собори без дозволу й попереднього узгодження порядку денного, але навіть після всіх узгоджень рішення висилаються до Константинополя. Пункт восьмий зобов’язує “Про Собори Церкви і Конференції єпископів слід заздалегідь повідомити Церкву-Матір, щоби вони отримали канонічне благословення Вселенського Патріарха. Резолюції, схвалені під час таких церковних зібрань, висилаються Церкві-Матері для інформації”.
По суті, УПЦ в США самоліквідувалася як окрема церковна одиниця. Організація, що сьогодні носить таке ім’я, за всіма ознаками є етнічним благочинням для колишніх вихідців з України в структурі парафій Константинопольського Патріархату в Америці. Крім Українського, Вселенський Патріархат в США має Албанське, Карпато-Руське та Палестинське благочиння.
Разом з Констанинопольським визнанням докорінно змінилося ставлення УПЦ в США до автокефальної церкви в Україні. Предстоятель цієї Церкви Патріарх Варфоломій в листі до Патріарха Московського Алексія ІІ в липні 1995 року писав:
“…введення українських громад в канонічний порядок Православної Церкви шляхом прийняття під омофор Вселенського Патріарха буде, ми віримо, в перспективі корисним для відносин між Найсвятійшою Церквою Росії та вірними в Україні. А це тому, що, з одного боку, ті прийняті були зобов’язані формально заявити, що вони не будуть домагатися автокефалії Української Церкви чи навіть її частини”…
Двома роками пізніше, у вересні 1997 року в Одесі Патріарх Варфоломій заявив, що він визнає на території України лише одну канонічну Церкву ― УПЦ Московського Патріархату.
Для речників УПЦ в США було би природно заявити, що ситуація в Україні розглядається, а позиція Церкви складніша за вислови її ієрархів, але натомість секретар Консисторії та член Ради Митрополії отець Френк Істочин написав: “Єдиним визнаним православним церковним тілом на Україні є Православна Церква ― Київська Митрополія на чолі з митрополитом Володимиром Сабоданом”.
Шокує не те, що церковна еліта ліквідувала УПЦ в США, а те, з якою легкістю це вдалося зробити. Живий організм завжди реагує на біль. Відсутність реакції свідчить про те, що сам організм мертвий. Зрештою, церковна історія знає багато хибних рішень, відкинутих повнотою Церкви. Наприклад, коли частина єпископів УПЦ КП перейшла до Московського Патріархату, духовенство та миряни їхніх єпархій залишилися в Київському Патріархаті. З УПЦ в США так не сталося. Рада Митрополії, Ліга Молоді, Товариство св. Апостола Андрія, Об’єднання сестринств УПЦ в США, окремі представники духовенства й мирян з легкістю проміняли Київ на Константинополь. Поодинокі винятки лише підтримують загальне правило.
***
Детальна відповідь на запитання: чому Церква так швидко і легко самоліквідувалася, виходить за межі історії Бриджпортської парафії. Але без його огляду неможливе розуміння історичного фону, на якому розгорталися подальші події.
Після упокоєння Патріарха Мстислава церковна еліта Америки разом з успіхами й надбаннями батьків дістала їхні проблеми й труднощі. Серед них відсутність монастирів та духовних шкіл, падіння престижу священства й збайдужіння мирян. Ченці, богослови, освічені священики та активні миряни могли виступити проти відділення УПЦ в США від Київського Патріаршого Престолу, але лише одиниці наважилися.
Кричущою ознакою проблем у духовному житті Церкви є відсутність ченців і монастирів. Віками в Православ’ї саме монастирі були твердинями духовних традицій. Особливості богослужіння й сам дух монастирського життя слугували еталоном служіння й Віри. Відсутність монастирів призвела до того, що такі стандарти в УПЦ США зникли.
Крім монастирів, скарбницями церковної думки й охоронцями традицій є духовні школи. Викладачі й студенти богослови могли би виступити з власною позицією, але УПЦ в США 91 не має власної школи. Високоосвічених священиків, яких було вдосталь, розіслали по парафіях і вони не мали фізичної змоги організувати повноцінний науковий та учбовий процеси. Не з’явилося нових перекладів Біблії, праць святих отців, богослужбові тексти не відповідають Священному Письму, відсутні навіть базові підручники українською мовою. Все, що зроблено в цьому напрямку, сталося не завдяки створеним умовам для плідної діяльності, а всупереч бездіяльності церковної еліти. Теологічні факультети університетів, зі всією пошаною до ґрунтовності й різнобічності знань, не замінять православної семінарії. Крім необхідної учбової програми, учень семінарії буквально дихає повітрям церкви. Відсутність церковної школи зіграла свою негативну роль, бо духовенством без належної семінарської освіти легко маніпулювати.
Вагому роль зіграло падіння престижу священичого служіння. В багатьох бідніших парафіях священики додатково працюють на цивільній роботі, щоби забезпечити свої родини. У заможних парафіях утримання священика заледве давало змогу зводити кінці з кінцями. Споглядаючи на труднощі батьків, навіть священичі діти обирали світську, добре оплачувану роботу. Відповідно, не створилося впливових династій духівництва, здатних відстоювати свою позицію.
Відсутність духовних шкіл і труднощі зі священичими кадрами породили новий тип священства ― людей, які, пропрацювавши життя на світській роботі, забезпечивши старість і виростивши дітей, ступили на шлях духовного служіння. Вони не були поганими священиками. Більшість з них, відповідаючи на Боже покликання, здійснила справжній духовний подвиг, заповнюючи собою порожні священичі місця. Вони були просто іншими і віддавали перевагу набутому роками досвіду світського життя понад життям церковним. Тому, коли вершилася доля Церкви, вони просто утрималися.
Історія УПЦ в США починалася з мирян, які, складаючи власну копійку, власноручно будували храми. Але старші відійшли у вічність, а молодші збайдужіли. Минув час, коли Церква сприймалася як народ Божий. Настав час, коли Церквою стала Консисторія. Лише цим можна пояснити факт, що без рішення Собору та нарад з духівництвом ієрархи підписали Пункти Згоди, за якими УПЦ в США стала частиною Константинопольського Патріархату.
Це лише невелика частка причин, що підштовхували до фатального рішення. Частина з них є загальною проблемою багатьох конфесій в Америці, інші стали наслідком помилок попередників, але в сукупності вони призвели до усвідомлення того, що УПЦ в США більше не може функціонувати самостійно. Для того, щоби вижити, вона мала стати частиною Київського, Московського або Константинопольського Патріархатів. Чому обрали Константинополь замість Києва, залишається загадкою без відповіді.
В будь-якому разі, допоки УПЦ в США лишається українською, вона буде користуватися надбаннями Київського Патріархату. Незважаючи на підпорядкування Константинополю в Америці зростає кількість священиків, підготовлених Київським Патріархатом в українських духовних школах. Новий переклад Біблії, зроблений Святійшим Патріархом Філаретом, богослужбова література та богословські роботи стають частиною повсякденного життя українців Америки. Втім, навіть не це головне. Четверта хвиля української еміграції, що привнесла свіжу кров до старих громад, є парафіянами Київського Патріархату. Більшість новоприбулих, відповідаючи на поклик серця, свідомо роблять елементарну математичну помилку, вважаючи, що Київ набагато ближче до Америки ніж Константинополь. І в духовному вимірі вони мають рацію.
Попередній розділ Зміст Наступний розділ