Лада Туркало

Прикута до візочка вона майже не може рухатися. Лише спогади вільно линуть в опалені війною роки юності, викликаючи рясні сльози з ясних і вдумливих очей. Людмила (Лада) Туркало (в дівоцтві Ветухіва) прожила важке але яскраве життя в середовищі видатних науковців, громадських діячів і політиків.

Народилася 14 серпня 1931 року в Харкові в родині професора генетики Харківського університету Михайла Ветухіва. Становище родини ускладнювалося тим, що Ветухів походив з дворянського та священичого роду, а сама генетика не викликала великого захоплення у будівників комунізму. Від неминучого арешту професора, погляди якого цілком вписувалися в концепцію “українського буржуазного націоналіста”, рятували довгі наукові відрядження. 1934 року, з початком розгрому українських наукових і культурних кіл, він виїхав на роботу до Москви на посаду штатного професора Всесоюзного інституту експериментальної ветеринарії. При університеті відкрив лабораторію для вивчення природного імунітету і ветеринарної генетики.

В тогочасній Москві генетикам дозволяли працювати лише під наглядом партійних функціонерів. Щоби не мозолити очі партійцям, Ветухів їздить у довгі відрядження до Середньої Азії, Сибіру, Білого моря, й, звичайно, в Україну. Попри значні успіхи совєтських генетиків тиск влади на вчених зростав, а після арешту Вавілова стало зрозумілим, що подібна доля чекає й інших.

Навчений попереднім досвідом Михайло Ветухів не засиджувався в столиці. Крім роботи в Москві, він влаштувався консультантом до Українського інституту тваринництва та на запрошення С. М. Будьонного вивчав спадкові хвороби коней на різних кінних заводах СРСР. Передбачаючи можливість арешту Вєтухів виїхав у відрядження до одного з українських конезаводів, звідки до Москви вже не повернувся.

Родина науковця ділила з ним небезпеки та випробування, переїжджаючи з місця на місце. Ні докторська ступінь, ні наукові праці, ні дружба з Будьонним та видатними вченими того часу не могли гарантувати безпеки та спокійної праці. Повсякчасна можливість арешту домокловим мечем висіла над головами багатьох генетиків, а особливо Ветухіва. Родина вченого була готова розділити його долю.

Під час німецької окупації Ладі виповнилося 10 років. Професор Ветухів став головою Харківської Земельної Управи, де багато попрацював, налагоджуючи місцеве самоуправління, забезпечення міста харчами та відроджуючи сільське господарство області. У 1942 році професорська рада Харківського університету обрала Ветухіва ректором. Німцям відверто не подобався занадто ініціативний і самостійний ректор, до того ж пов’язаний із українськими демократичними колами, тому 1943 року Ветухіва заарештувало гестапо. Наступ совєтських військ допоміг вченому втекти з в’язниці та перебратися на захід.

Протягом 1943-44 років Ветухів викладає генетику на вищих медичних курсах у Львові, а 1944-45 роках працює в галузі експериментальної генетики Віденського університету. Багато сил віддає організації українського громадського і політичного життя. В березні 1945 року його призначили членом символічного уряду Української Народної Республіки та заступником голови Центрального Представництва Української Еміграції в Німеччині. Додатково, Ветухів був головою Союзу Українських Науковців, одним із фундаторів Української Вільної Академії Наук і одним із засновників Українського Національно-Державного Союзу.

Найбільшої небезпеки Ветухіви зазнали в “Таборі Герфа”, керівником якого він був. Особливістю “Табору Герфа” було те, що його мешканці, відібрані для репатріації “на родіну”, не ховалися за фальшивими документами, а відкрито засвідчували своє походження з території СРСР, одночасно називаючи себе політичними емігрантами. Кілька місяців табір жив за колючим дротом під постійною охороною, але дипломатичний хист Ветухіва, стійкість і наполегливість людей здолали всі перепони. Вперше українців визнали політичними біженцями, що не підпадають під репатріацію. Було створено прецедент, який став прикладом для інших. Спочатку з табору зняли колючий дріт і дозволили людям виходити назовні, а згодом взагалі закрили табір, розформувавши мешканців по інших місцях.

Родина Ветухівих опинилася в Герфельдському таборі. Крім політичної діяльності, Ветухів формував українські наукові сили. 2-3 червня 1947 року в Новому Ульмі за його ініціативою відбувся з’їзд українських наукових працівників, куди прибуло 150 вчених. В оселі Ветухівих, як згадує Лада, завжди були гості, які приходили великими делегаціями й поодинці, шукаючи професора. Мати завжди пригощала людей обідом й намагалася всіляко допомагати чоловікові. Один з таких гостей заслуговує особливої уваги.

Ярослав Туркало народився 21 червня 1924 року в Києві в родині Костя Туркала ― члена Української Центральної Ради 1917 року. Хрестив Ярослава особисто митрополит Василь Липківський у Софійському соборі Києва. 1931 року Ярославового батька засудили як члена Спілки Визволення України й вислали на Соловки.

1941 року Ярослав закінчив 128-му київську школу. З початком війни втікав спочатку від комуністів, які намагалися забрати юнака до війська, потім від німців, що хотіли вивезти його на роботи до Німеччини. 1943 року Ярослав вступив на медичний факультет Віденського університету, але вже з наступного року продовжив навчання в Бельгійському місті Лювені.

Через науковців Ярослав був знайомий з Ветухівим і за нагоди відвідував його в Німеччині. Під час одного з таких візитів Лада захворіла й молодого доктора Туркала запросили її оглянути та призначити лікування. Кохання запалало миттєво. Ярослав з Ладою почали зустрічатися, радіючи кожній миті бачити один одного, але пройшло кілька років, поки вони змогли одружитися.

1949 року родина Ветухівих іммігрувала до США. Лада закінчувала школу в Лос-Анжелесі, а професор переїхав до Нью-Йорка, де викладав генетику в Колумбійському університеті. Крім наукової роботи, Вєтухів заснував та став Президентом Української Вільної Академії Наук в США.

Закінчивши навчання в Бельгії у 1950 році доктор Туркало також переїхав до США, але одразу був призваний лікарем в американську армію, де відслужив дворічний термін лікарем на одному з кораблів, що базувалися в Середзем ному морі. До кінця свого життя доктор Туркало не залишить війська і, працюючи в Національній Гвардії, дослужиться до рангу полковника Американської армії.

Ярослав з Ладою повінчалися 1952 року в Свято-Володимирському соборі Нью-Йорка. 1960 року доктор Туркало з родиною переїхав до Коннектикута, де мав медичну практику в Нью-Гейвені. Оселилася родина у невеликому затишному містечку Оранж. Лада працювала бухгалтером в газеті Нью Йорк Таймс та вела домашнє господарство.

Коло інтересів Ярослава Туркала виходило далеко за межі медицини. В Туреччині він шукав могилу Роксолани, подорожуючи Близьким сходом вивчав історію Візантійської Імперії четвертого-восьмого століть. Наслідком досліджень стала визначна богословська робота “Нариси з історії Вселенських Соборів 325-787”, видана окремою книгою 1974 року в Брюсселі. Невтомно подорожуючи Туркали відвідали багато країн від Японії, Китаю та Індії до Європи, звідусіль привозячи звіти та яскраві доповіді.

Родина Туркалів виховала двох дітей: Марка, 1959 року на- родження, й Наталію (Тасю), 1966.

Упродовж останніх тридцяти років свого життя Ярослав Туркало невтомно працював над десятитомною працею з хірургії українською та англійською мовами. Праця готова до друку, але видання припинилося через брак коштів.

Родина Туркалів була активною у парафіяльному житті Троїцької громади. Зокрема, Ярослав був заступником голови парафіяльної управи та очолював статутову комісію під час приєднання до Київського Патріархату. Лада Туркало була скарбником парафії, а Тася ― членом ревізійної комісії.

Із самого малечку, проживши в середовищі видатних учених, політиків та діячів культури, Лада Туркало виховувала в собі любов до рідної землі. Живучи в Москві, Львові, Відні, Ді-Пі таборах, Лос-Анжелесі, Нью-Йорку, Коннектикуті, подорожуючи світом, вона завжди зберігала православну віру. Залишається християнкою і тепер, надихаючи прикладом власного життя дітей і онуків.

Попередній розділ                                           Зміст                                                     Наступний розділ