Заснування та розбудова Свято-Троїцької парафії Бриджпорта

 Зруйнована й напівголодна повоєнна Європа була не кращим місцем для життя. Ді-Пі табори, де перебували українські біженці, були тимчасовим прихистком, допоки з’явиться змога виїхати до інших країн. Бідні держави, що потребували дешевої робочої сили, надсилали вербувальників. Частина, повіривши обіцянкам, поїхали до Бразилії, Аргентини, Венесуели, Австралії та деяких інших екзотичних країн, проте більшість шукала дороги до Америки або Канади. Визначальним був не лише фактор матеріального розвитку та заможності життя, але й наявність розвинутої української громади та подібність кліматичних умов.

На жаль, Америка та Канада приймали іммігрантів лише за викликами. Хтось із американців мав поручитися за новоприбулого перед імміграційною службою. Протягом кількох років американські та канадійські українці дали тисячі викликів, відкриваючи зовсім незнайомим людям двері нового життя. Зазвичай такі виклики передавалися через церковні громади.

***

Родині Анатолія та Нідії Фалько допоміг із викликом ми- трополит УАПЦ Полікарп (Сікорський), що перебував з ними в одному Ді-Пі таборі. Анатолій народився 1925 року на Сумщині в родині Федора та Мотрони Фальків. Безбожна комуністична влада вкрала дитинство й можливість щасливого життя. Режим заарештував батька, як куркуля, розікрав господарство, прирікши цілу родину на голодну смерть. Дідуся, бабусю, маму, двох сестер, дядьків ― всіх забрав Голодомор 1932-33 років. З великої родини дивом вижив один Анатолій.

Війна застала 17-ти річного юнака на Донеччині. При наближенні німців училище, куди Анатолія помістили після сиротинця, закрилося, викладачів евакуювали за Урал, а вихованців просто виставили на вулицю. Поки юнак дістався рідної Сумщини, там вже хазяйнувала німецька влада. Разом з іншими українцями Анатолія вивезли на роботи до Німеччини та примусили працювати на машинобудівному заводі у Гамбурзі. 1946-го він потрапив до українського Ді-Пі табору в Гайденав. Таборове життя виявило неординарні організаційні здібності юнака: він керував телефонним вузлом, разом з Михайлом Семенцем вів україномовні трансляції місцевого радіо, став комендантом над неодруженими хлопцями.

Разом з митрополитом Полікарпом (Сікорським) важливу роль у житті Фалька зіграв архієпископ Мстислав (Скрипник), який, прибувши до США, оселився в Бриджпорті. Владика ставився до Анатолія з батьківською любов’ю, а їхня дружба тривала до упокоєння Святійшого. З благословення владики Мстислава Анатолій став Головою парафіяльної управи Свято-Троїцької парафії Бриджпорта. Крім церкви, Фалько очолював Бриджпортський відділ Українського Конгресового Комітету та був Віце-Президентом “Братського Союзу” ― української асекураційної організації. Зорганізував профспілку на великому американському заводі “Dollen Still” та протягом 16-ти років був її Віце-Президентом. Дружив з Сенаторами, Конгресменами, Губернаторами штату, мерами Бриджпорту та простими американцями ― тими, хто упродовж багатьох років підтримував боротьбу українців проти більшовицької окупації Батьківщини.

“За вагомий особистий внесок у вшанування пам’яті жертв геноциду Українського народу, активну діяльність на ниві висвітлення правди про голодомори в Україні” Фалько Анатолій Федорович нагороджений Президентом України Віктором Андрійовичем Ющенком орденом “За заслуги” III ступеня”. За самовіддану церковну працю Святійший Патріарх Київський і всієї Руси-України Філарет нагородив його орденами “Святого Князя Володимира” І, ІІ та ІІІ ступенів, орденом “Христа Спасителя” та численними Благословенними Грамотами. Серед громадських відзнак ― “Appreciation award” Українського Братського Союзу.

***

Прибувши до США українці надсилали запрошення своїм таборовим друзям. “A friend in need is a friend indeed” говорить американське прислів’я. З плином часу кількість новоприбулих збільшувалася. Серед них було багато молодих людей духовно, морально та національно загартованих в Ді-Пі таборах і готових нести тягар і відповідальність громадської роботи. Намагаючись влитися до існуючих українських громад і організацій, новоприбулі стали парафіянами Бриджпортського Покровського храму. “Церковний календар за 1953 рік” у списку парафій УПЦ в США вказує Бриджпортський храм Покрови Пресвятої Богородиці. З новоприбулих іммігрантів серед парафіяльної управи значиться Анатолій Фалько.

Після відходу отця Андрія Бека Бриджпортська Покровська парафія занурилася у низку внутрішніх протиріч та непорозумінь. Почалося з конфлікту еміграційних поколінь. Новоприбулих стало багато, але їхню участь у роботі парафіяльної управи обмежували. Стара імміграція виявилася не готовою розділити відповідальність.

Для багатьох американців 1953-й став роком надій. 20 січня 34-тим Президентом Сполучених Штатів обрали республіканця Двайта Ейзенгауера (видатного військового генерала, Верховного головнокомандувача експедиційними силами під час Другої світової війни), 5 березня помер Йосиф Сталін, а в липні підписанням мирного договору завершилася війна між Північною та Південною Кореями. Здавалося, настав час добробуту й миру. Середня річна зарплатня сягнула $4000, ціна середнього будинку ― $9550, автомобіля ― $1650, а бензину ― 20 центів за галон. Розворот газети не вміщав кількості поданих робочих вакансій, а фабрики платили робітникам за кожного приведеного нового працівника й вдвічі більше за переманеного в конкурентів. Американська економіка набирала обертів, виробляючи найкращу в світі продукцію. “Вироблено в США” стало знаком якості, й американці небезпідставно пишалися своєю державою, її успіхами й досягненнями.

Українські іммігранти брали активну участь у громадському житті США, розбудовуючи свої релігійні й національні організації. Восьмого лютого 1953-го року, о другій годині дня, чотирикімнатна квартира Миколи та Онисії Іванко наповнилася людом. Згуртувавшись тісним колом чоловіки та жінки подумки вдивлялися в прийдешні десятиліття. У винайнятій за 26 доларів на місяць хаті, що опалювалася вугіллям і потребувала капітального ремонту, користуючись меблями, посудом і одягом з розпродажу вживаних речей, на далекій чужині українські емігранти говорили про Бога, Віру і Церкву. Того часу вони ще не були громадою, але минуть роки і їхні мрії постануть храмом, а молитва піднесеться у вічність.

Так відбувалися перші організаційні збори, на які прибуло 14 родин. Присутні задекларували бажання заснувати нову парафію в Бриджпорті та обрали організаційний комітет. Ювілейна книга до 25-ліття Троїцької Парафії Бриджпорту подає перелік цього комітету: голова Анатолій Фалько, скарбник Павло Люлька та член комітету Григорій Чабала.

28 лютого 1953 року архієпископ Мстислав як Голова Консисторії УПЦ в США надіслав листа до Анатолія Фалька, в якому писав:

 “Сьогодні я одержав прохання ініціативного Комітету з організації в м. Бриджпорт нової української православної парафії. Я не знаю, хто є головою цього ініціативного комітету, а тому відповідаю на Ваше ім’я як одного з підписаних на тому проханні… Належне полагодження Вашого прохання про відкриття нової парафії буде рішено на найближчому засіданні Консисторії нашої Церкви”.

 9 березня 1953 року владика Мстислав сповіщав:

 “У зв’язку з листом ініціативної групи з організації в Бриджпорт нової парафії для новоприбувших емігрантів повідомляю, що рішенням Консисторії нашої Церкви постановлено: тимчасову релігійно-місійну обслугу Вашої групи вірних доручено високопреподобному протоієрею Федоту Шпаченкові з Нарку, Н.ДЖ. Про те, коли б отець Ф. Шпаченко мав би відправити першу Службу Божу, Ви повинні повідомити його безпосередньо. Затвердження Вашої парафії настане після обрання сталого парафіяльного уряду та після одержання внеску прот. Шпаченка щодо життєздатності будучої парафії”.

 Ювілейна книга до 25-ліття Троїцької Парафії Бриджпорту зазначає, що організаційний комітет винайняв дві великі кімнати на 1882 Сів’ю вулиці у Бриджпорті: одну для богослужінь, другу ― як парафіяльний зал для проведення громадських заходів. Зібравши з кожної родини по $5 на матеріали та фарбу, власними силами спорудили іконостас і клірос, належним чином упорядкували та пофарбували приміщення.

8 березня 1953 року в новому парафіяльному залі відбулися загальні збори віруючих, а 26 березня 1953 року Бриджпортська парафія сповіщала Консисторію:

“У відповідь на вашого листа від 9 березня 1953 року повідомляю, що березня 8, 1953, відбулися перші парафіяльні збори, на яких абсолютною більшістю присутніх обрано Церковний Уряд нашої парафії… так само на бажання більшості присутніх на Зборах вирішили віддати нашу церкву під опіку Святої Тройці, а престольним святом вважати день Святої Тройці. В днях 15 і 22 цього місяця вже відбулись дві Служби Божі… В надії, що внесок від прот. Шпаченка вже поступив до Вас, ласкаво прошу про остаточне затвердження нашої парафії та уділення письмового дозволу і благословення…

Від Парафіяльного Уряду підписав листа Анатолій Фалько.
У прилозі “Персональний склад Церковного Уряду”:

1. Фалько Анатоль – Предсідник
2. Люлька Павло – Заступник предсідника
3. Малюшевський О. – Секретар
4. Кирилюк Едвард – Касир
5. Погрецький Т. – Заступник касира
6. Король Яків – церковний староста
7. Макаренко Михаїл та Рихальський Антон – Контрольна комісія

 Перелік надзвичайно промовистий, передусім тим, що в ньому немає жодної жінки. “Ми розуміли, яка важка справа стоїть перед нами, і вважали, що чоловіки краще надаються на ту справу”, ― прокоментувала відсутність жінок Онисія Іванко, багаторічна голова сестринства. Але жінки не стояли осторонь. Пані Іванко згадує, як щосуботи 5-6 жінок збиралися в парафіяльному залі ліпити вареники, а в неділю після Служби Божої продавали виготовлене парафіянам. Тоді ж почали проводити парафіяльні обіди та забави, на яких споживали українську їжу, грали українську музику й, зазвичай, вживали міцні українські напої. Цент до центу, долар до долара складали гроші, формуючи матеріальний фундамент майбутнього розвитку.

Свято-Троїцька парафія швидко зростала кількісно. Українці єдналися навколо храму, підтримували один одного, допомагали з житлом та працевлаштуванням. “Українське Православне Слово” подає такий допис про храмове свято 1953 року:

Церковний хор 1950р.

Перше храмове свято

Новозаснована парафія Святої Тройці в Бриджпорті, Коннектикут, врочисто відсвяткувала 24 травня своє перше храмове свято. Соборну Службу Божу відправляли протоієрей Ф. Шпаченко і Є. Щадинський. Церковцю, рясно прибрану зеленню і квітами, заповняли члени парафії та гості з сусідньої парафії в Нью Гейвен, що прибули разом із своїм настоятелем протоієреєм М. Чернявським. По Службі Божій сестрицтво запросило всіх до церковного залу на храмовий обід. Присутніх привітав Голова Парафіяльного Уряду Анатолій Фалько, подякував за чисельну участь, а одночасно і за щиру жертовність та працю в організації церкви. Під час обіду від гостей промовляли протоієрей М. Чернявський та інженер Омельченко з Нью Гейвен, а отець Є. Щадинський з Нюарку в своїй змістовній промові представив велику роль нашої Церкви в житті народу й закликав присутніх до всебічної підтримки Рідної Церкви…
Свято пройшло в гарному настрої, ще більше зблизило всіх членів парафії та надихнуло їх до ще більш посиленої праці для добра Рідної Церкви й знедоленого українського народу.
Підпис: А.Ф.

 ***

Протягом першого року новостворена Бриджпортська парафія вважалася місійною й не мала постійно призначеного настоятеля. Отець Феодосій Шпаченко ― низенький але жвавий священик, приїжджав відправляти недільні богослужіння та підтримував парафіяльні заходи. Збільшувалася кількість парафіян і, водночас, визрівала потреба мати постійного душпастиря. Парафіяльна Управа запросила владику Мстислава особисто переконатися в спроможності утримувати постійного настоятеля. Голова Консисторії запропонував кандидатуру прот. Феодосія Діятеловича. 14 березня 1954 року архієпископ писав до Анатолія Фалька:

 “Нарешті можу відповісти на кілька Ваших листів конкретно. На це потрібен був час, бо основною справою була справа сталого священика для Вашої парафії. Отож, під цю пору маємо одного вільного священика, який згодився б переїхати на стало до Бриджпорт, за умови, що одержить мінімум $100 місячно й хоч невеличке помешкання з двох кімнат і кухні. Цей священик має добрий досвід, є охочий до праці, його дружина досвідчена вчителька, яка радо вела б українську школу й допомагала отцю у всьому. На коли б ваш Парафіяльний Уряд пристав би на ці умови, я міг би призначити того отця вже від неділі 21 березня…

 Засідання парафіяльної управи прийняло запропоновані Консисторією умови, про що Голова телефоном повідомив архієпископа. 17 березня 1954 року владика Мстислав надіслав наступного листа:

 Нав’язуючи до нашої телефонічної розмови, повідомляю, що одночасно з цим листом висилається повідомлення до преподобного отця прот. Феодосія Діятеловича, про доручення йому релігійної обслуги Вашої парафії. Одночасно доручається о. Ф. Діятеловичу прибути до Бриджпорту вже на 20 березня з тим, щоб у неділю він відправив своє перше богослужіння.

Про призначення отця Діятеловича одночасно повідомляється прот. Ф. Шпаченка. Одначе, вважаю за корисне, щоб парафія запросила при найближчій нагоді отця Шпаченка і тепло попрощала його та подякувала за його працю…

 Від самого початку парафіяни мріяли про будівництво власного храму, а з прибуттям постійного священика почали діяти. За спогадами парафіян, отець Феодосій був здібним священиком із військовою виправкою і добрими організаторськими навичками. Він заводив церковні порядки й багато потрудився, щоби з розрізнених родин створити єдину сильну команду однодумців, здатних на втілення великих проектів. Владика Мстислав підтримував необхідність будівництва й заохочував до активних дій. 24 березня 1954-го Голова Консисторії писав до голови управи:

Шановний пане Фалько, Я вже винен Вам відповідь на один ваш лист, а сьогоднішня вечірня пошта принесла другий… Отож, маєте намір будувати церкву, а навіть вже прийняли постанову про купівлю землі під будову. Це дуже радісна вістка. Бо свідчить, що парафія і її члени хочуть жити, а не зникнути з лиця землі.

 “Церковний календар за 1955 рік” подає таку інформацію про Свято-Троїцьку парафію міста Бриджпорта:

Настоятель: прот. Теодосій Діятелович
Дяк: Микола Чорнобаб
Парафіяльний уряд:
Анатолій Фалько ― Голова,
П. Люлька ― Заступник Голови,
Е. Кирилюк ― скарбник,
М. Чорнобаб ― заступник скарбника,
М. Макаренко ― секретар,
А. Бунегро ― заступник секретаря,
С. Казиміров – староста,
члени ― П. Горячун та І. Кардаш
Контрольна комісія: Тим. Погрецький ― голова, А. Рихальський ― секретар, Віра Червоніщенко ― член
Сестрицтво: Онисія Іванко ― Голова, Ол. Погрецька секретарка
Вчитель недільної школи: прот. Т. Діятелович.

***

В історії будь-якої держави бувають часи, коли з пасивної маси споживачів фаст-фуду, глядачів бейсболу та футболу населення перетворюється в активний, рішучий і готовий до дій народ. Саме таким в Американську історію увійшов 1955 рік ― початок масштабної кампанії боротьби за права людини. У далекому від Нью-Йорка та Вашингтона провінційному Монтгомері, штат Алабама, чорношкіра Роза Паркс відмовилася поступитися місцем білому чоловікові в муніципальному автобусі, за що й була заарештована місцевою поліцією. Але цього разу дрібний повсякденний випадок мав далекосяжні наслідки, докорінно змінивши архітектуру американського суспільства. На її захист піднялося місцеве чорношкіре населення під керівництвом тоді ще нікому не відомого баптистського проповідника Мартина Лютера Кінга.

Оголосивши бойкот муніципальному транспорту, в негоду й спеку, протестувальники кроками відмірювали милі міста. З одного боку, автобуси ходили порожніми, терплячи збитки, з іншого, більшість користувачів громадського транспорту терпіли незручності, але не поступалися. На 381-й день протесту Верховний Суд США скасував закон про сегрегацію в міському транспорті, а Роза Паркс була серед перших чорношкірих американців, що проїхалися міськими автобусами. Започаткований тоді рух домігся прийняття “Акту про Громадянські Права”.

Для більшості стало зрозумілим, що за права треба боротися і той, хто невтомно йде до мети, врешті-решт перемагає. Перед американськими українцями стояло завдання значно складніше, бо боротися за права людини в США ― одна справа, а боротися в США за права людини в СРСР ― зовсім інша. Але, як кажуть в народі, “вода камінь точить”, тому боротьба за Свободу й Незалежність України стала лейтмотивом життя третьої хвилі українських емігрантів.

Українська Церква не стояла осторонь, активно виступаючи від імені народу Божого перед урядовими структурами США. “Українське Православне Слово” на початку 1955-го року друкувало:

 Цьогорічне свято Державности і Соборности України

Річниця 22 січня 1955 року була в США особливою не тільки урочистим її відсвяткуванням по всіх осередках і місцевостях українського розселення, але й окремою увагою до цієї дорогої кожному українцеві дати з боку державних і політичних чинників США. Перший раз в історії Конгресу США в його мурах пролунали молитви Українських церковних достойників: 20 січня започаткував засідання палати репрезентантів молитвою митрополит Іоан, а 21 січня в Сенаті представник Української Католицької Церкви високопреподобний отець М. Когут, протоігумен чину отців Васильян.

В багатьох штатах і містах Губернатори і посадники міст видали окремі Декларації з нагоди дня Незалежності і Соборності України, вивішуючи 22 січня на своїх урядових будинках разом з державним американським прапором, синьо-жовтий український прапор.

 На місцевому рівні українські Православна і Греко- Католицька парафії Бриджпорта спільно відсвяткували день Соборності України. Звернувшись до Губернатора штату та мера Бриджпорта, поінформували громадськість про злочини комуністичного режиму: голодомори, розстріли, національні та релігійні переслідування. Американські достойники видали святочні Прокламації, а над Бриджпортом уперше замайорів Жовто-Блакитний прапор.

***

Два роки отець Теодосій Діятелович прослужив настоятелем Троїцької парафії Бриджпорта. 5 квітня 1956 року до парафіяльної управи надійшов лист, в якому архієпископ Мстислав писав:

 Повідомляю, що згідно з проханням прот. Т. Діателовича, його звільняється сьогоднішнім днем зі становища настоятеля Вашої церкви. На його місце призначається прот. Микола Чернявський… Прот. Микола Чернявський старший, досвідчений священик, добре знає церковний устав і є диригентом. Він, окрім того, є досить енергійний. Стале замешкання його при парафії, сподіваюся, прискорить справу набуття парафією власної церкви… У зв’язку з цим прошу про гідну винагороду для о. Чернявського, щоб він міг весь свій час віддавати на потреби парафії.

 30 травня 1956 року Загальні Збори парафії доручили парафіяльній управі придбати земельну ділянку на 99 York St. в Бриджпорті та розпочати збирання грошей на будову храму. 22 липня того ж року обрано будівельний комітет, головою якого став А. Фалько, скарбником М. Іванко й членом І. Масло.

Через 18 місяців, 2-го лютого 1958 року на річних загальних зборах Будівельний комітет відзвітував про свою роботу. Ці ж збори перерозподілили обов’язки, вважаючи, що Є. Кирилюк, який мав власну будівельну компанію, краще розуміє будівництво, а А. Фалько організаційну та збиральну акцію. Так Кирилюк став головою будівельного комітету, а Фалько ― головою парафіяльної управи. Українці Бриджпорта щиро жертвували на будову, але вони і самі лише обживалися на чужині. Онисія Іванко згадує, що її чоловік Микола обходив місцевих американських бізнесменів, збираючи пожертви на будову, але всього цього не було досить. Як не старався Будівельний комітет, зібраних грошей не вистачало, тому для фінансування робіт взяли позику в Українського Робітничого Союзу. Генеральним виконавцем будови стала фірма Є. Кирилюка, але будували здебільшого власними силами.

Згадуючи типовий робочий день українського іммігранта Онисія Іванко каже, що працювати доводилося дуже багато. Фабрична зміна розпочиналася вдосвіта й завершувалася о третій або в половині четвертої. Опісля втомлені чоловіки збиралися на будові храму. Родина Іванко ділила одну машину на двох, тому зранку Онисія завозила чоловіка на фабрику, а сама їхала готувати їжу. О третій привозила до церкви обід, що зазвичай був великою каструлею борщу. Відновивши сили, чоловіки бралися до роботи.

***

За спогадами Іванко, найбільшу кількість годин відпрацював Максим Штука, й недаремно, бо для нього будівництво храму стало благословенням і докорінно змінило життя. Сам Максим згадує: “Після денної праці приїжджали на будівництво храму й працювали до пізньої ночі. За роботу жоден не одержував ні плати, ні похвали, але я хотів власною працею подякувати Богові за те, що вдалося вижити й вирватися з комуністичного пекла”.

Народився Максим 24 квітня 1922 року в селі Сапанів Кременецького району Тернопільської області в родині Івана та Мотрі Штук. Під час Першої світової Максимів батько потрапив до німецького полону, звідки повернувся в Україну разом з Петлюрівською армією. Не дивно, що стосунки родини Штук з совєтською владою одразу не склалися. Починаючи з 1939, коли комісари прибули до батьківської оселі, Максим приєднався до партизанського загону. Тікаючи від совєтів, наприкінці Другой світової, опинився в Німеччині, де довший час працював робітником у господаря млина Йогана Шустера.

1957 року Максим прибув до Сполучених Штатів. “Я був вражений приділеною мені увагою”, ― згадує Максим, ― “Микола Іванко та Павло Люлька, зовсім незнайомі люди, приїхали до Нью-Йорка, щоби зустріти мене з парохода”. Максима привезли до Бриджпорта й поселили в отця Миколи Чернявського. Наступного дня новоприбулий уже працював на будові в фірмі Кирилюка. Протягом кількох днів парафіяни допомогли йому з житлом.

1958 року, просто на храмовому будівельному майданчику, Максим зустрів кохання свого життя. Джойсі, 19-річна сусідська дівчина тихенько сідала на камені й годинами дивилася на працюючих чоловіків. Квіти, цукерки, приємні слова, все було потім. Їхнє кохання народилося тоді, коли стомлений від денної праці й вбраний у робочий одяг Максим носив каміння, бив молотком пружні дошки та накривав дах. Тут, недалеко від входу до недобудованого церковного залу, він уперше насмілився її поцілувати.

Кохання між бравим українським козаком, що майже не говорив англійською, та гарненькою американкою німецького походження, що так ніколи й не заговорила українською, стало іммігрантською буденністю. 1961-го в подружжя народився син Едвард, а 1971-го пара переїхала в новий просторий дім в Trumbull. Протягом сорока років біля цього будинку височіє флагшток, на якому поруч з американським майорять український та німецький прапори.

***

За два роки будівництво храму було завершено. Українське Православне Слово надрукувало коротеньку новину з цього приводу:

 Посвячення нової церкви в Бриджпорт, Коннектикут

В неділю 21 грудня 1958 року архієпископ Мстислав довершив посвячення нової церкви Святої Тройці в Бриджпорт, Коннектикут. Треба щиро привітати труд і жертви цієї невеличкої числом членів Христової Громади, бо їх всього 46.

 “Моє серце переповнювало відчуття власної гідності”, ― згадує цей день Онисія Іванко, “Після служби сестринство організувало багатий бенкет, що тривав до самого вечора”.

***

28 січня 1959 року настоятелем Свято-Троїцького храму став архімандрит Петро (Опаренко). З його приходом громада потроїла увагу до релігійно-національного виховання дітей і молоді. Отець Петро вирізнявся багатогранною натурою і тонким смаком. Він був дитячим письменником і поетом, закоханим у красу Божого творіння та риболовлю. На світанку й заході сонця з вудкою в руках він годинами милувався красою американської природи й з цієї краси черпав натхнення.

При парафії діяла недільна школа, що налічувала 10-20 учнів. Церковний актив фінансово заохочував діяльність молодіжних організацій, надаючи парафіяльний зал для проведення заходів. Так, 1 березня 1962 року до голови парафіяльного уряду надійшов лист від Бриджпортської філії Об’єднання Де- мократичної Української Молоді (О.Д.У.М.) з повідомленням про посвячення одумівського прапору 27 травня 1962 року та проханням виділити парафіяльний зал для проведення двох забав: 30 червня та 27 жовтня. Молоді не лише здавали зал безкоштовно, але мами готували їжу, а батьки допомагали організуватися. Гроші, зароблені під час забав, молодіжні організації використовували на власний розвиток. На зароблені на забавах та під час колядування гроші церковна молодь придбала і подарувала храму дзвін.

При парафії діяв відділ Української Православної Ліги Молоді, що нараховував 16 членів, а молодечий відділ цієї ж Ліги ― 6 членів під головуванням Галини Черепахи.

***

Десятиліття існування відзначили особливо урочисто. Очолював заходи Предстоятель УПЦ в США митрополит Іоан (Теодорович). Серед представників американської влади були Мер Бриджпорта Samuel J. Tedesco та скарбник міста Vincent M. Simko.

“Українське Православне Слово” так написало про цю подію:

Громада Свято-Троїцької парафії

 Українці в Бриджпорті на Атлантику

У неділю 16.06.1963 року парафія Святої Тройці у Бриджпорті, Коннектикут, святкувала десяті роковини свого народження, а разом і своє храмове свято. Цього дня о 10-й рано, біля храму, як звичайно в таке свято, діти, юнацтво, сестринство й народ вітали митрополита Іоана. При вході до храму владику зустріло духовенство, з протодияконом П. Пушкаренком.

Службу Божу правив владика митрополит в сослужінні настоятеля – архімандрита Петра Опаренка і кількох священиків із сусідніх парафій, що з своїми парафіянами прибули на цей великий празник.

Богонатхненно співав парафіяльний церковний хор, в складі 25-ти співаків, під проводом аматора-диригента В. Климука, який доїжджає з Нью-Йорку.

Проповідь владики митрополита на тему: “Христос добирає собі учнів і апостолів” впала на добрий ґрунт ісповідників УПЦ в Бриджпорті. Під час цілування хреста зложено пожертви на Церкву-Пам’ятник в Бавнд-Бруці.

В часі трапези з промовами виступили: д-р Ярослав Туркало, що від імені парафії привітав Американських гостей і коротко розказав їм про зміст і сенс свята. Промову англійською мовою виголосив високопреосвященний митрополит Іоан, в якій розповів про автокефальний рух, наступ безбожного комунізму в Україні та про його особисті митарства до Країни Волі в 1924 році.

За муравлину і жертовну працю упродовж семи років беззмінно- го головування панові Анатолію Фалько, під рясні оплески парафіян і гостей, вручено подарунок – письмовий набір.

Підпис: М. Данилевська.

 На початку 1965-го архімандрит Петро Опаренко подав прохання до Консисторії про вихід на заслужений відпочинок. 30-го травня Надзвичайні Загальні збори обговорили питання настоятеля парафії. Отець Петро повідомив присутніх, що за згодою Консисторії, з огляду на похилий вік та стан здоров’я, він вжив заходів щодо переміщення до дому старших людей. Замість себе отець Петро рекомендував отця Павла Багнівського, що також був присутнім на Зборах. Після короткого обговорення вирішено прийняти отця Павла настоятелем та виконувати всі матеріальні зобов’язання щодо його утримування. Одночасно Збори постановили оплачувати помешкання колишнього священика до часу його переселення до старечого будинку.

2 червня 1965 року рішення Зборів з проханням призначити отця Павла Багнівського настоятелем Свято-Троїцької парафії міста Бриджпорта вислали до Консисторії. Вже після отримання належного призначення 18 липня цього ж року відбулися піврічні загальні збори та обід на честь отця Петра, що відійшов на спочинок, та новопризначеного настоятеля отця Павла Багнівського.

Звільнившись з посади настоятеля, архімандрит Петро Опаренко прожив п’ять років у старечому будинку. 1970-го “Укра- їнське Православне Слово” написало про нього:

 “Невблаганна смерть, що карбує останній етап земного життя людини, забрала від нас блаженної пам’яті архімандрита Петра Опаренка. Він був самітником, жив в останніх роках свого життя без родинного оточення. Помер у притулку для старших віком людей. Похований на цвинтарі в Саус Бавнд-Бруці 9 березня. Поховання очолив владика Мстислав”.

 ***

На початку 1966 року парафіяльні збори прийняли рішення збудувати церковний будинок, де міг би жити священик з родиною. На той час парафія ще не розрахувалася остаточно з боргом за храм, але люди вірили у свої сили. Сьомого березня 1966 року Парафіяльна Управа адресувала листа до Українського Робітничого Союзу з проханням про позичку для спорудження будинку настоятеля, але вже 11-го березня надійшла відповідь, яка сповіщала, що з різних об’єктивних причин прохання може бути розглянуто лише у другій половині року. Не відкладаючи справи, питання позики було полагоджене з “People’s Savings Bank”, що і видав $17 000 під 5,5% річних на двадцять років.

Парафіяльною Управою було утворено Будівельний Комітет на чолі з ― В. Остапенком, касиром ― Є. Сластеном та членом А. Рихальським. Кошторис будови сягнув $23 900. Роботи розпочали в травні й завершили у жовтні 1966 року. 22-го січня 1967 року на загальних річних зборах Будівельний Комітет мав остаточний відчит, з якого випливає, що реальна ціна будови ― $26 610,88, що трохи перевищувало попередній кошторис. Збори уділили Будівельному Комітету абсолюторію та визнали доцільним додаткове виділення грошей.

Завершивши будівництво прийняли рішення одним чеком виплатити залишок заборгованості за храм. 29 липня 1966 року Свято-Троїцька парафія сплатила $2178,54, чим остаточно розрахувалася з Українським Робітничим Союзом. За американськими законами приміщення переходили у власність гро- мади лише після остаточної виплати боргу, тому свято вийшло подвійним. “Українське Православне Слово” писало:

Спалений Моргідж

 В неділю 20 листопада 1966 року українська православна парафія Святої Тройці відзначила своє чергове досягнення – закінчення будови парафіяльного дому і спалення “моргіджу” на церкву.

Чин освячення нового будинку відправив настоятель парафії о. Багнівський в сослуженні духовенства з сусідніх парафій та в присутності багатьох гостей. Співав парафіяльний хор, диригентом якого вже протягом багатьох років є пан Климук.

Пополудні в парафіяльній залі відбувся святочний обід, на якому були також присутні представники місцевих українських організацій: УККА, Союз Українок Америки, Український Народний Дім, Народний і Робітничий Союзи, Пласт, ОДУМ та інші. Були також представлені сусідні православні парафії.

Офіційну частину обіду відкрив Голова Парафіяльної Ради п. Антон Рихальський, передавши ведення програми пану Анатолію Фальку. З першим вітальним словом виступив настоятель парафії о. Багнівський. Він розповів про життя парафії, про її незначні недоліки і про великі досягнення… та вручив двадцятьом членам парафії Благословенні Грамоти УПЦ в Америці. Було це заслуженою нагородою за їхню активну діяльність на користь УПЦ і своїх парафій.

Потім з привітаннями виступали представники громадських організацій, церковних громад і окремі особи. Всі присутні на обіді склали щирі пожертви в будівельний фонд парафії.

На закінчення офіційної частини відбулося спалення “моргіджу”. Цю символічну процедуру провели: колишній Голова Парафіяльної Ради пан Фалько, за головування якого було взято “моргідж” на будову церкви, теперішній Голова пан Рихальський та секретар парафії пані М. Остапенко.

Підпис: В. О.

 “Ми багато років економили, збирали гроші й працювали, щоби ця подія стала можливою”, ― згадує Онисія Іванко, що також брала участь у спаленні моргіджу. Разом із щедрими пожертвами парафіян суттєві кошти заробляло сестринство. Щорічно проводили забави на Маланку, заговини, Великоднє свячене. Влітку прямо коло храму проводили пікніки. На кухні готували тушковану капусту з ковбасою, салат з картоплі, вареники та голубці, на грилі смажили хот-доги й гамбургери. Люди купували квитки, за якими видавали їжу. І хоч в залі стояли столи та грала музика, багато людей відпочивали на свіжому повітрі. Зазвичай, пікніки закінчувалися після заходу сонця. Атмосфера дружби й любові, чітка організація й смачна українська їжа збирали не лише українців, але й численних американців, що, дізнавшись про український пікнік, приходили цілими родинами.

Дадатково сестринство винаймало парафіяльний зал для весіль і різних урочистостей. За спогадами Онисії Іванко, кошти брали не за самий зал, а за тарілку (за особу, що брала участь у святі). Сестринство отримувало замовлення на проведення свята, готувало їжу й накривало столи.

***

Наступного року Предстоятель Церкви знову служив у Бриджпорті. “Українське Православне Слово” писало:

 Владика митрополит Іоан в Бриджпорті, Конн

о. Павло Багнівський з хором

Неділя 14 травня 1967 року. Парафія зустрічає свого Первоієрарха Блаженнійшого Владику Митрополита. Перед дверима уставляються стрункою лавою юнаки і юначки – пластові хорунжі з американським та українським прапорами.

Від церковних дверей аж до дверей недавно збудованого будинку для причету двома рядочками стали дівчата з кошиками квітів. По стежці весняних квітів наближається Дорогий Гість.

Учениці суботньої школи Христина Павловська і Наталя Свириденко обдаровують владику китицею квітів і вітають від імені українських дітей. Перед церквою голова Парафіяльної Ради В. Катречко та староста М. Плющ зустрічають владику традиційними хлібом-сіллю та вітають від імені парафії. Наступними владику зустрічають настоятель отець Павло Багнівський та протодиякон Володимир Поліщук…

Вірні нашої парафії довго пам’ятатимуть цю величну Службу Божу, яку відслужив владика митрополит в сослуженні отців Ковальського, Багнівського та В. Поліщука. Надзвичайної краси богослужінню надавали співи церковного хору під керівництвом В. Климука. Особливо милозвучно вийшло “Господи, помилуй” (соліст М. Іванко). На малому вході владика митрополит підніс в сан протоієрея отця Павла Багнівського, підкресливши його заслуги та вірність нашій Церкві.

Після богослуження в парафіяльному залі відбулося прийняття на честь владики митрополита та протоієрея Павла Багнівського. При вході владику зустріли члени сестринства Жон Мироносиць…

Привітання владиці та протоієрею Павлу Багнівському передавали ще: пан А. Фалько від УККА-відділ Бриджпорт, пан Керелейза від парафії Пресвятої Богородиці, Нью Бритен та митрофорний протоієрей П. Ковальчик, який з нагоди Дня Матері особливо гарно підкреслював роль української матері в родині і Церкві. Завершальне слово мав блаженнійший владика Іоан.

На закінчення треба сказати, що до успіху прийняття владики дуже причинилися сестриці на чолі з Головою пані Онисією Іванко та багато інших невтомних працівників-добродіїв: пани М. Черепаха, М. Іванко, М. Плющ, І. Горячун та інші. Всім їм належиться визнання та зрозуміння християнських обов’язків, до яких зараховуємо жертву праці для добра парафії, для добра УПЦ.

Підпис: Валентин Катречко.

 ***

З 9 січня 1969 року по 14 жовтня 1973 року настоятелем Троїцького храму Бриджпорта значиться отець Зіновій Ковальчук. На жаль, церковний архив не зберіг жодних документів тих часів. У парафіян залишилася лише фотографія отця Зіновія.

15 жовтня 1973 року настоятелем Свято-Троїцького храму міста Бриджпорта призначено отця Анатолія Яковченка. Отець Анатолій народився 5 лютого 1922 року в селі Мале Перещепино на Дніпропетровщині. Розкуркулення та переслідування більшовиків спричинилися до передчасної смерті батька, а мати з чотирма синами, серед яких був і Анатолій, втекла до міста Краматорськ на Донеччині. Мати Анатолія була тісно пов’язана з церквою й виховувала дітей справжніми християнами, а рідний брат покійного батька був священиком і прищепив племінникам гарячу любов до церковної служби. З дитячих років Анатолій мріяв присвятити своє життя Богові, але за диктатури пролетаріату ця мрія була нездійсненна.

Бог завжди оберігав Анатолія. Комуністи забрали його на фронт, але він не загинув. Німці захопили його в полон, але він втік. При наближенні совєтських війск Яковченки евакуювалися до Європи. Коли колона возів переправлялася через Дніпро, більшовики підірвали міст. Мати і двоє братів отця Анатолія загинули. Він із братом Віктором залишилися живими лише тому, що їхали верхи попереду колони. Протягом трьох днів брати шукали рідних, а коли зрозуміли, що живих не залишилося, попрямували на захід.

Після закінчення війни Анатолій з Віктором опинилися в Резенбургському Ді-Пі таборі. Таборове життя звело Анатолія з 22-річною Анною, родом з села Новоселівка на Дніпропетровщині, яка й стала його дружиною. Через рік у подружжя народився син, якого, як і батька, назвали Анатолієм.

1953-го року Яковченки прибули до Сполучених Штатів й оселилися в Трентоні, Нью Джерзі, а 1957-го в подружжя народився другий син Джеймс. З перших днів Анатолій брав активну участь у житті місцевої православної громади та допомагав священику у вівтарі під час богослужіння. Іскра духовного життя, що з дитинства жевріла в його душі, запалала з новою силою. 1968 року митрополит Мстислав закликав Анатолія до пастирського служіння, рукоположивши його на диякона та священика. Свою першу парафію отець Анатолій отримав у місті Вілміл, Нью Джерзі.

15 жовтня 1973 року Яковченка перевели настоятелем Троїцького храму Бриджпорту. Родина оселилася в парафіяльному будинку. Отець став ініціатором і двигуном церковного життя, а матушка Анна знайшла роботу на місцевій фабриці медичного обладнання.

Голодне дитинство, рабська праця в Німеччині та постійні переїзди підірвали здоров’я священика. Проте, високий тиск і хворе серце лише заохочували його до праці, підганяючи дарований Богом час життя. “Ми дуже любили отця Анатолія, ― каже Максим Штука, тогочасний церковний староста, ― він був щирий, доступний, відкритий до розмови й дуже багато працював для церкви”.

Протягом короткого часу робота сестринства пожвавилася настільки, що виникло питання розширення парафіяльного залу. 22-го липня 1975 року парафіяни приступили до розбудови залу і кухні. Будували власними силами під керівництвом голови управи А. Фалька, отця Анатолія Яковченка, скарбника М. Плюща та М. Іванка. Після роботи стомлені чоловіки сходилися до храму на другу “Божу зміну”.

Згадуючи ті часи, Анна Яковченко розповідає, як, повернувшись з роботи, побачила що отець замість того, щоби лежати в ліжку через високий тиск крові, накриває дах з чоловіками. “Вони ходили по даху, а я стояла під ними, молилася й просила Бога, щоби не сталося біди”, ― згадує матушка.

22-го листопада 1975 року урочистим банкетом відзначили завершення перебудови парафіяльного залу. “Після завершення робіт кухня запрацювала на повну потужність”, ― каже Онисія Іванко. “Придбали вживану машинку, що місить тісто, та почали випікати “завиванці” ― довгий рулет півтора фунта вагою з абрикосовою, сливовою, маковою або горіховою начинкою. Завиванці були дуже смачні, тому американці їх швидко розкуповували по $3,50. Інколи ми заробляли до $2000 денно”, ― згадує Іванко, що була старшою на кухні. Отець Анатолій та його брат Віктор брали активну участь у кулінарній справі. Як і чоловіки, жінки жертвували свою працю, а зароблені гроші відкладали.

На думку парафіяльної управи, раптове пожвавлення церковного життя відбулося завдяки ініціативам отця Анатолія. Від імені керівництва парафії А. Фалько та О. Іванко зверталися до протопресвітера В. Коваленко та Голови Консисторії митрофорного протоієрея Артемія Селепини з проханням посприяти нагородженню отця Анатолія протоієрейством. Вони писали: “По приходу до нашої парафії отця Анатолія зайшли колосальні зміни. Він підніс у нашій парафії духовну й національну працю. При його старанні і вмінню парафіяни стали жертовнішими, відповідальнішими за свої церковні обов’язки”.

У квітні 1978 року митрополит Мстислав нагородив отця Анатолія Протоієрейством. “Взявши під увагу прохання парафіяльної управи, в якому вона водночас стверджує Вашу усердну працю для добра парафії, з нагоди цьогорічного свята Воскресіння Христового, нагороджую Вас саном Протоієрея”, ― писав владика Мстислав.

14 травня 1978-го року урочисто відсвяткували 25-річний “срібний” ювілей парафії. Божественну літургію відправив Блаженнійший митрополит Мстислав у співслужінні настоятеля та духовенства сусідніх парафій. Після служби в ново- відбудованому парафіяльному залі відбувся святочний банкет. Перед парафіянами й гостями свята виступили хор під керівництвом Василя Климука, танцювальна група “Дніпро”, художній керівник Ірина Дмитерко та пластунки “Гуцулки” під керівництвом Оксани Тромси.

6 червня 1983-го на 30-річчя парафії Богослужіння очолював владика Костянтин (Баган), який нагородив отця Анатолія правом носіння хреста з оздобами. Серед вітальних промов, що збереглися в церковному архіві, поряд зі святочною радістю, відчуваються сумні нотки. Підступна й нездоланна, повільна й невідворотна асиміляція народженого в Америці покоління українців не оминула Бриджпортську громаду. Друге, а особливо третє покоління іммігрантів слабо відчувало свою національну приналежність. Формально, вони були парафіянами, платили внески, хрестилися, вінчалися, відвідували служби на Різдво й Великдень, але до активного церковного життя не долучалися. Це викликало занепокоєння й переживання за майбутнє церкви.

***

1983 року, коли українці вільного світу відзначали 50-ту річницю Голодомору 1932-33 років, в Бриджпорті було створено громадський комітет, до якого увійшли всі патріотичні організації. Особисті записи одного зі співголів комітету А. Фалька зберегли історичні деталі.

Сумною згадкою про злочини комунізму мав стати пам’ятний знак, спорудження якого запланував громадський комітет в одному з людних місць Бриджпорта. Мер міста Леонардо Паолета підтримав ініціативу й запропонував кілька місць на вибір. Обрали подвір’я Університету Святого Серця, де завжди багато молоді. Комітет доручив Ромі Гайді виготовити архітектурний план пам’ятника, Любомиру Турчаку оформити офіційні домовленості з університетом, Рельфу Окрепко знайти відповідного розміру дуба, а Ярославу Гурі та Анні Бойко організувати збирання коштів.

Сьомого липня 1984-го року суцільною зливою затопило Бриджпорт. Незважаючи на заблокований на залитих водою дорогах транспорт, двір університету Святого Серця наповнювався людьми, вбраними в український національний одяг. Густі струмки водограями збігали зі змоклого українського прапора, що ним було накрито пам’ятний знак, і насичували собою землю.

Після того як Рома Гайда, що вела церемонію, представила почесних гостей, Голова громадського комітету А. Фалько та Віце-Президент Університету Святого Серця доктор Пінсіаро стягнули з пам’ятника прапор. Чорна гранітна плита з Державним Тризубом Української Народної Республіки, двома хрестами та пам’ятним написом стояла перед посадженим українцями дубом.

Отці Анатолій Яковченко, Ярослав Шуст та Андрій Ляшинський відслужили літію та освятили пам’ятник. Об’єднаний хор під проводом Лілії Фалько сумно й жалібно співав “Вічную пам’ять”. Просто неба й під парасольками сотні вщент змоклих від дощу людей вдивлялися в минуле, згадуючи нелюдські випробування, що забрали життя мільйонів земляків.

Святкування продовжили в приміщенні, де Союз Українок, під керівництвом пані Бабій та Анни Гомік приготував чайне прийняття. Серед гостей виступили доктор Пінсіаро, Маргарит Меладі, а представник мера Бриджпорта доктор Джеймс Тензлі прочитав прокламацію Голови міста, якою 7-го липня 1984-го року проголошено Днем смутку і жалоби за винищених голодом українців.

Наприкінці А. Фалько від імені комітету та присутніх подякував Ромі Гайді й подарував їй на згадку український прапор, яким було накрито пам’ятний знак.

***

Варто згадати ще одне суттєве досягнення українців Коннектикута, до якого долучилися парафіяни Троїцького храму. З 1984 року Михаїл Мовчан та Орест Дубно стали співголовами створеного ними комітету з надання одній з доріг Коннектикута імені Тараса Шевченка (Connecticut Taras Shevchenko Expressway Committee). Серед активних учасників і промовців комітету був парафіянин Троїцького храму доктор Ярослав Туркало. 26 червня 1985 року Губернатор Коннектикуту William A. O’Neill підписав Білл 82 Сенату Штату затвердивши закон, яким Expressway І-291 між Route-72 в New Britain та Cedar Street в Newington названо іменем Тараса Шевченка. 1986-го року після завершення будівництва дорогу відкрили для транспорту.

***

Наймасштабнішою акцією української еміграції стало ювілейне святкування 1000-ліття Хрещення Руси. Охопивши територію 30-ти країн, розташованих на чотирьох континентах, кампанія набула глобального характеру. Пробудження національної свідомості, консолідація й залучення до святкування різних суспільних сил, увага ЗМІ та вдала інформаційна кампанія привернули увагу світової спільноти до релігійних переслідувань в СССР, заборони діяльності УАПЦ і УГКЦ.

До участі в кампанії приєдналися Президент США Рональд Рейган, віце-президент Джордж Буш, генерал-губернатор Канади Жан Совей, заступник прем’єр-міністра Канади Дон Мазанківський, Глава Римо-Католицької Церкви Іоан Павло ІІ, Константинопольський Патріарх Димитріос І, Конгрес США, Сенат Канади, губернатори штатів і провінцій, мери міст, представники місцевої влади, науковці, релігійні й громадські діячі США, Канади, Західної Європи, країн Латинської Америки та Австралії.

За спогадами Святійшого Патріарха Філарета саме такий розмах святкувань закордонного українства зробив неможливим для совєтського керівництва ігнорування події. Інакше, всі запевнення про свободу віросповідань в СРСР розвалювалися, а цього боялися.

Апогеєм ювілейних заходів Бриджпортської громади стала урочиста Йорданська служба. Для Едварда Кирилюка та Максима Штуки приготування почалися за кілька тижнів. У Бірдзлей парку Бриджпорта вони задумали втілити красу українського Йордану. Завдання ускладнювалося тим, що морози Коннектикута не настільки потужні, щоби випиляти льодовий хрест на озері, а Атлантичний океан зовсім не замерзає. Довелося скористатися будівельними навичками. Зі щільно підігнаного дерева спорудили опалубку, подібну до заливки бетону. В кілька етапів форму залили водою й дали замерзнути. З максимальною уважністю, обережністю й точним розрахунком вилитий хрест встановили вертикально й належним чином закріпили.

19-го січня 1988-го року льодовий хрест виблискував на сонці, виграючи тисячами маленьких вогників. Сотні українців з трьох місцевих парафій на чолі зі своїми священиками заповнили площу перед хрестом. Розгойдувалися хоругви, тріпотіли жовто-блакитні прапори, розливався мелодійний український спів, заповнюючи собою простір. Серед почесних гостей свята був Конгресмен Шей і мер міста Бриджпорт Бюсі.

Завершилося святкування концертом Канадійського хору Мюзікус. В переповненій аудиторії Клайн професійні співаки виконали твори Бортнянського, Березовського, Гнатишина та Веделя. Продовжуючи святкування 1000-літнього ювілею 6-го листопада 1988 року Свято Троїцька парафія відзначила своє 35- ліття. Богослужіння очолив Блаженніший митрополит Мстислав (Скрипник).

 Попередній розділ                                           Зміст                                                     Наступний розділ