Єфросинія Оката

Теплу серпневу ніч 1942-го п’ятнадцятирічна Феня Солохіна запам’ятала на все життя. 25-ти кілометровий перехід із села Василевичі в Білорусі, де в той час переховувалася родина, до батьківської хати в селі Рудець був смертельно небезпечним. Тому йшли швидко й тихо, потаємними лісовими стежками, оминаючи великі дороги. Дякувати Богові, її батько, Матвей Солохін досконало знав ліс і чувся в ньому вільніше, ніж серед людей. З усіх хижих звірів він боявся лише людини, тому дослуховувався до звуків лісу. Чи, бува, не сполошить хтось гомінких птахів, чи не замруть лісові звуки, причаївшись в очікуванні небезпеки.

У слабому зоряному світлі Єфросинія не впізнавала місцевості. Рідне село зустріло подорожніх смородом згарища. Хата, хлів, господарські споруди Солохіних, як і всіх односельців, згоріли дощенту. Свій колишній двір упізнали за недогорілими, покритими невеличким дашком, залишками криниці. Довго стояла дівчина, мовчки закарбовуючи в пам’яті цю картину. Десятиліття пізніше, згадуючи рідну Білорусь, вона буде бачити згарище батьківської хати, знову й знову відчувати себе пограбованою. Тої миті її дитинство закінчилось, а жахи війни вдерлися в молоде життя, перекресливши минуле й підганяючи майбутнє.

Вкотре в житті Матвія Солохіна все було втрачено. Даремно батько з дочкою перекопували згарище, сподіваючись знайти вцілілі речі. Не знайшли навіть документів, без яких втеча ставала небезпечною.

***

Матвій Солохін завжди був куркулем і ворогом совєтської влади. Він не був поміщиком чи багатієм, але мав найбільше господарство в селі. Вставав удосвіта й трудився до заходу сонця, власними руками зводячи матеріальний достаток родини. Коли 1935-го Матвій на відсіч відмовився вступати до колгоспу, родину розкуркулили.

З початком війни ситуація стала ще гіршою. Партизани наскакували вночі, грабуючи селян. Зранку приїжджали німці й немилосердно мстили за “допомогу партизанам”. Дійшло до того, що Солохіни ховалися в лісі як від одних, так і від других. Після чергового партизанського рейду німці стратили всіх мешканців села, а хати спалили. Пересидівши в лісі загибель односельців, Солохіни попрямували до знайомих у Василевичі, але й тут не було безпечно, тому вирушили подалі від рідного краю, рятуючи своє життя. Зупинилися на території колишньої Польщі, де й подали прохання до місцевої влади про видачу втрачених документів. Німці видали, але разом з цими документами завантажили родину на потяг і перевезли до Дахау.

Заснований 22 березня 1933-го в Дахау, недалеко від Мюнхена, концентраційний табір протягом війни став символом пекла на землі, тим, що грішна людина здатна збудувати без Бога. Знущання над в’язнями, медичні випробування, нелюдські умови існування і смерті сотень тисяч людей димом крематорію підносили до небес чорноту влади беззаконня й безбожності.

Поселили Солохіних у двоповерховому бараці на 400 чоловік, по дві сотні на кожному поверсі. Велика кімната приймала на ніч виснажених і голодних в’язнів, що від сходу сонця до заходу розвантажували та завантажували вагони на залізниці. Через два місяці роботи Єфросинію перевели на кухню, а через півроку родину Солохіних перевезли до Австрійського Інсбрука, де на в’язнів знову чекала важка фізична праця.

Після завершення війни Інсбрук опинився в американській окупаційній зоні. Оскільки документи Солохіних були видані в Польщі, примусовій репатріації вони не підлягали, але заради безпеки поселилися в Польському Ді-Пі таборі. Інсбруцький табір об’єднував не лише поляків, але й українців та білорусів із земель, що походили з областей, які до 1939-го були територією Польщі. Також у таборі переховувалися колишні совєтські громадяни, намагаючись уникнути висилки на “родіну”.

Одним із таких втікачів був Григорій Окатий, майбутній чоловік Єфросинії. Народився Григорій 25 березня 1925 року в Дніпропетровську, де й пройшло його дитинство та шкільні роки. Батько Григорія був репресований і відсидів термін у сибірських таборах. Німці вивезли Григорія на роботи до Інсбрука де він потоваришував із галичанином. За порадою друга Григорій сказав, що загубив документи й подав прохання на видачу тимчасового посвідчення, влаштувавшись до Польського табору.

Таборова церква, де Єфросинія та Григорій взяли шлюб, була обладнана в невеличкій кімнаті, але ніхто й не сподівався на урочистість. Вірили, що Господь, який зберіг їх у пеклі війни, не залишить і надалі. 24 березня 1947 року Бог Благо- словив родину Окатих сином Анатолієм. У 1949-му прийшов виклик до Сполучених Штатів. Оскільки Єфросинія знову була вагітна, їм виділили квитки на літак, даючи змогу уникнути кількатижневого тягаря морської подорожі. 4-го листопада літак приземлився на американській землі, а через місяць, 5-го грудня 1949-го, Єфросинія народила другого сина Георгія.

Велика ферма в Пенсильванії, на роботу до якої потрапили Окаті, здавалася зосередженням статку і комфорту. Багата Америка помітно вигравала на фоні півголодної повоєнної Австрії, а на додаток власники господарства виявилися чуйними й турботливими людьми. Крок за кроком вони допомагали новоприбулим засвоїти англійську мову та пристосуватися до життя. Разом з тим родина фермера допомогла Єфросинії стягнути з Австрії батьків і брата Михаїла.

Через два роки помітно збільшена родина перебралася до Род Айленду, оселившись у Melvin й пізніше Providence, де 5 червня 1951 року Єфросинія народила дочку Людмилу. 1955 року Григорій Окатий познайомився з Анатолієм Фальком, який переконав його перебратися до промислового Бриджпорту та допоміг влаштуватися на завод. Перше житло Окаті винайняли на Сів’ю авеню, недалеко від приміщення, що його громада орендувала для храму. Григорій став активним учасником церковного життя. Протягом багатьох років був скарбником парафії, членом управи, брав участь у роботі різних комітетів. Єфросинія активно працювала в сестринстві, а їхні діти Анатолій і Георгій прислужували у вівтарі.

3 червня 1957 року Єфросинія народила дочку Марію, а 22 травня 1970-го Тамару. Крім цілодобового піклування за дітьми, працювала на фабриці, яка виробляла запчастини до піаніно.

Після 54-ох років подружнього життя Григорій Окатий спо- чив з Богом. Похований він недалеко від храму на Boston Avenue Cemetery в Бриджпорті.

Минули роки, але Єфросинія Оката така ж худорлява, не за віком рухлива бабуся, активності якої може позаздрити молодь. П’ятеро дітей, одинадцять онуків і поки десять правнуків, для кожного з яких вона знаходить куточок у власному серці. Єфросинія транспортує дітлахів до школи зранку, зустрічає їх обідньої пори зі шкільного автобуса та доглядає до приходу батьків. Радіє їхніми радощами й втішається їхніми досягненнями.

 Попередній розділ                                           Зміст                                                     Наступний розділ