Володимир Тромса
Через дорогу від заводу Сікорського в Стратфорді невеличкий але затишний і дорогий старечий будинок осідлав мальовничий гірський схил. На третьому поверсі під 24-охгодинним наглядом лікарів і опікою сестер оселився Володимир Тромса. Приємний у спілкуванні й точний у деталях, він із задоволенням згадує минуле. “Не повірите! Що давали на сніданок, не пам’ятаю, а що було 70 років тому, стоїть перед очима, як ніби відбулося сьогодні”, ― говорить Тромса.
Народився Володимир 24 лютого 1918 року в родині Івана та Олександри Тромс, заможних селян села Лозувата на Вінниччині. З чотирьох дітей, які вижили (двоє померли від скарлатини), Володимир був найменшим. Мріючи дати дітям освіту, батько послав старших дочок Фаїну та Ганну й сина Дмитра вчитися. Одна з сестер училась на вчительку, друга ― на медсестру, а брат здобував освіту будівельника доріг.
Між тим, на українських селян сунула темна хмара колективізації. Восени 1930-го батько Володимира отримав листа з наказом здати визначену кількість зерна. Норма була непосильною й залишила родину без річного прибутку, але батько здав усе. Через два тижні прийшов новий лист з наказом здати таку саму кількість зерна. Незважаючи на масові розкуркулення в сусідніх селах, старий Тромса вірив, що всяка влада від Бога, а тому належить її слухатися. Продав коней та пару корів, на виручені гроші купив збіжжя й вдруге заплатив податок. Думав, тим минеться, але через кілька тижнів прийшов третій лист, в якому норми підняли майже вдвічі й наказували здати зерно негайно. Більше не було що продавати, а жодних пояснень і виправдань не слухали. Четвертий лист сповіщав, що все майно Тромс буде виставлено на продаж, а виручені гроші підуть на оплату “боргу” родини перед державою.
Призначеного дня подвір’я заповнила озброєна сільська голота на чолі з Головою сільради. Звичайно, жодного продажу не було. За кілька годин десятиліттями надбане родинне майно розтягнули. Коні, корови, кури, вулики з бджолами, реманент, ліжка, меблі, дрова, рушники, материні сорочки, батькові чо- боти, кухонний посуд ― вкрали все, що можна було винести.
Як в тумані дивився Володимир на збройне пограбування. Того осіннього дня скінчилося його щасливе і безтурботне дитинство, сповнене сонячного тепла, любові рідних і краси української природи. Голова не вміщала глибини трагедії, допоки п’яний комнезамівець не вивів із стайні лошат. Його лошат.
Володимирові було 12, коли батько подарував йому двійко лошат. “Доглядай і люби їх. Ти виростеш, і вони виростуть разом з тобою”, ― наказував тато. Володимир любив їх. Любив так, як не любив жодну живу істоту, звичайно, крім рідних. Годував, напував, а часом і бігав з ними наввипередки безкраїми мальовничими українськими луками. Стомившись, падав серед високої та пахучої трави, вдивляючись у далечінь безхмарного неба, а лошата, набігавшись, схилялися, торкаючись його обличчя мокрими та холодними носами. І разом з тими дотиками, ніби кінська сила вливалася у молоде тіло. Пружиною Володимир підскакував із землі й, переганяючи степовий вітер, нісся до батьківської хати, де стомленого але щасливого козака чекала мама зі свіжовипеченим хлібом і молоком.
Володимир кинувся до своїх лошат, які пручалися, вириваючись до свого господаря. У відповідь червономордий комнезамовець лупцював їх нагайкою. “Пройшло 80 років, а я як сьогодні пам’ятаю як комуніст кричав мені: “Ступиш іще крок і я уб’ю тебе”, ― згадує 95-тирічний Тромса. Решту дня Володимир безутішно плакав ― безсилий, безправний і принижений.
Смеркало. Хату замкнули й виставили на продаж. Без грошей, їжі, одягу і речей родина залишилася на вулиці. Пригорнувши сина, батьки пішли по сусідах проситися на ночівлю. Їх не впустив жоден. Батькові друзі й материні подружки, що завжди приходили по допомогу до заможної родини Тромс, зачиняли двері просто перед носом “ворогів народу”. На самому краю села бідна вдова у старезній напівзруйнованій хаті прихистила безхатченків на одну ніч.
Пізно вночі прийшов сусід сповістити батькові, що завтра його заарештують. Старий Тромса з сином вирушили в дорогу негайно, а мама з двома онучками лишилася ще на кілька днів. Обминаючи дороги й прямуючи до станції через ліс, втікачі заблудилися, вимокли в болоті, змерзли й лише на ранок потрапили до щільно набитого Вінницького потяга.
Біженці не спали більше доби, але тільки-но зігрілися й почали куняти, як один з пасажирів, що їхав у цьому ж вагоні, їх упізнав. Ревний борець за ідеї революції почав кричати, називаючи батька куркулем та ворогом народу, й обіцяв здати їх міліції за першої нагоди. На щастя, він був надто п’яний, тому, добре викричавшись, заснув, подарувавши втікачам шанс зіскочити з потяга й уникнути пильних революційних очей. Днями відсижувалися в кущах, перестрашені небажаними зустрічами, а ночами йшли до Вінниці. За три дні дісталися до Осадчого, батьківського приятеля, який жив через дорогу від музею Коцюбинського.
Залишатися у Вінниці було небезпечно, бо батька заочно засудили як “ворога народу” та оголосили в розшук, а сестер та Володимирового брата Дмитра повиганяли з технікумів. Працюючи на будівництві доріг і маючи знайомих у різних містах Дмитро порадив утікати до Києва. Але без належних документів тогочасний Київ, що потерпав від перевірок і патрулів, був небезпечним, тому поїхали далі до Харкова.
Знайомі допомогли Дмитрові з роботою у Харківському відділі будівництва доріг, де родина й отримала мешкання в недобудованій хаті на Шатилівці. Батько влаштувався на пилораму, але життєві обставини надломили його психічно. Живучи у постійному страсі, він боявся вийти на вулицю, щоби хтось часом не впізнав його і не заявив до органів. Володимира віддали до 58-ї Харківської середньої школи.
1932-33-го місто заполонили селяни. Голодні, напівголі, обідрані, вони просили милостиню в таких самих знедолених і зубожілих. Родина Тромс діставала півхлібини на всіх, за чим треба було стояти в черзі з шостої вечора до шостої ранку. Смерть стала звичною. Хворі, старі та немічні помирали просто на вулиці, а на ранок їхні задубілі тіла збирала труповозка.
Одну з холодних зимових ночей в черзі за хлібом Володимир запам’ятав на все життя. Недалеко біля нього зупинилася перепочити родина сільських біженців: чоловік, жінка й двоє діточок, що втікали до міста в пошуках роботи й харчів. Знесилений батько приліг і від втоми заплющив очі. На біду, саме цього часу проїжджала труповозка. Четверо молодиків вискочили з машини, вхопили чоловіка та потягли до кузова. Слабий і змучений, він майже не чинив спротиву. Жінка й діти кричали, що він живий, але червоноармійці не звертали на них уваги. Простоявши цілу ніч у черзі за хлібом, юрба мовчки споглядала на долю “непотрібних” людей, тих, чиє життя не варте хліба. Більшість опускала очі, але чулося й таке: “Так ім і нада, лентяям. Прутся в город, чтоби нє работать”.
Разом зі стукачами, перевертнями й зрадниками час випробувань відкривав величних і порядних людей. Часто допомога приходила з несподіваного боку. По сусідству з Тромсами жили справжні дворяни, точніше, дві старші жінки старовинного дворянського роду, що в революцію втекли з Петербурга до рідного Харкова й залишилися на батьківщині чекати смерті. Коли совєти конфіскували їхній будинок і майно, перебралися до маленької хати на околиці міста. Влітку 1932-го дворянки подарували Володимирові пару кролів. Тримати худобу було заборонено, але хлопець таємно облаштував клітку на горищі. На пустирі рвав траву й годував швидко зростаючу кролячу родину.
Кролі стали лише першим кроком. Далі було порося. На горищі його не сховаєш, тому Володимир вирив для поросяти яму, яку накривав дошками, а зверху ставив собачу буду. Щоби порося не кричало, його треба було вчасно годувати, але справжні проблеми почалися, коли настав час колоти тварину. Батько на відсіч відмовився вбивати живу істоту, Володимир з братом не вміли цього робити, а кликати когось було небезпечно. Після довгих роздумів звернулися до сусіда Луговського, який працював на місцевому авіаційному заводі. Луговський був партійним, але порядним і щирим чоловіком. Його родина, ділячи на всіх одну зароблену на заводі пайку, була далекою від достатку й ситості. В призначений день Луговський з ножем та Володимир з мішком залізли до свинячої ями. Щоби жертва не пискнула, їй на рило натягли мішок з попелом, а поки вона борюкалася, Луговський докінчив справу. В голодні часи м’ясо та сало допомогло вижити.
З дитинства Володимир мріяв вивчитися на інженера-будівельника, але совєтська система не залишала для сина “ворога народу” жодного шансу. Незважаючи на знання, до інституту не приймали без “свідоцтва про походження”. Щоби обдурити систему, юнак вступив до Робфаку Будівельного інституту, але, провчившись відмінником рік, знову почув відмову. Ситуація була безвихідною.
Того часу брат Володимира Дмитро інспектував дороги Харківщини, тому сільські керівники сприймали його як обласне начальство. Коли одного разу Голова сільради на хвилинку залишив його в кабінеті на самоті, Дмитро прибив печатку сільради на кілька чистих листків паперу. Вдома брати виписали фальшиву довідку, що Володимир був селянського походження з бідної родини Богом забутого хутора на Харківщині. Дорога до навчання була вільною.
15-го червня 1941-го року Тромса захистив диплом Харківського Інженерно-Будівельного інституту за фахом “Будівництво цивільних і промислових споруд” і замість диплома отримав призначення до Уфимського будкомбінату на Уралі. Але дістатися туди не встиг, бо 22-го червня почалася війна.
“Треба втікати з цієї країни за першої ж нагоди, бо рано чи пізно комуністи викриють і знищать нас”, ― повторював старий Тромса після початку війни. Володимир і Дмитро сховалися від мобілізації, а коли прийшли німці, влаштувалися до Управи, кожен за своїм фахом. Дмитро ― перевіряти й ремонтувати знищені війною дороги, Володимир ― заступником прораба ― відновлювати зруйновані війною мости та будинки.
Відступаючи, комуністи вивозили або нищили всі продуктові запаси, палили врожай, підривали мости, заводи й фабрики. Харків опинився в повній ізоляції, без продуктів харчування, вугілля, пального. Німці також не переймалися проблемами місцевого населення, навпаки, заважали налагодити доставку продуктів, конфісковуючи їжу, транспорт і пальне для потреб армії.
Коли восени 1941-го в Харкові почався голод, Тромси перебралися до села Калантаїв на березі річки Мерло, де Володимир дістав замовлення збудувати підірваний міст. На час будівництва місцева влада забезпечувала родину харчами, житлом і дровами.
1943-го Тромси разом із Харківською Управою евакуювали спочатку до Львова, потім на Лемківщину, й на останок до Німеччини. Поселилися на фермі, недалеко від Регенсбургу, влаштувавшись простими робітниками. Військових дій в околиці не було, але американська авіація періодично бомбила селище. Зазвичай, під час атак ховалися у підвалі, але того дня лише батько встиг добігти до схованки. На біду, саме цієї миті бомба влучила у сховище, не залишивши людям жодного шансу.
Резенбург був у американській окупаційній зоні. Володимирів брат Дмитро одразу взявся до організації українського життя. Разом із двома священиками ― отцем Юліаном Катрієм та отцем Богданом Ганушевським ― він пішов до головної квартири військового американського губернатора на Долішню Баварію і Горішній Пфальц підполковника Яроміра Поспішіля. Поспішіль виявився етнічним чехом, який народився в Америці, закінчив правничий факультет Колумбійського університету й дружив з багатьма українцями у Сполучених Штатах. 28 травня 1945 року полковник Поспішіль видав дозвіл відкрити Український Громадський Комітет для скитальців у місті Резенбург над Дунаєм. Пізніше там сформувався потужний український Ді-Пі табір.
Серед мешканців табору Володимир Тромса зустрів свого давнього знайомого ― викладача “статики споруд” Харківського Будівельного інституту ― Юрія Миколайовича Юрченка. “Ми обіймалися і раділи один одному, як рідні,” ― згадує про цю зустріч Тромса. Біженці стояли перед невідомістю, з одного боку, боялися репатріації, з іншого, не уявляли, як складеться їхня доля в майбутньому. Не знав як бути й молодий Тромса. Одного разу Юрченко викликав його на розмову й порадив йти здобувати другу освіту до університету Німеччини. Так, за порадою старого викладача, Володимир дістав диплом будівельника залізних мостів у місцевому Політехнічному інституті.
В цьому ж таборі Тромса познайомився зі своєю майбутньою дружиною Галиною. 1949-го Галина з родиною виїхала до Сполучених Штатів і одразу майбутній тесть вислав виклик Володимиру. 12 липня 1950-го року Володимир прибув до Нью-Йорка, одразу поселився в нареченої, а 12 серпня вже зіграли весілля. Голова Товариства Українських Інженерів Мирон Лепкалюк допоміг йому влаштуватися до приватної компанії Corbut & Tinninger Engineering Co., що проектувала електростанції. Пропрацювавши п’ять років, Володимир заснував власну будівельну кампанію Tromsa Construction Co.
За роки щасливого шлюбу Володимир та Галина виховали справжніми українками двох дочок. Багато власного часу присвячували церковній роботі. Протягом багатьох років Володимир був секретарем парафіяльної управи Свято-Троїцької парафії Бриджпорта. Завдяки його активній позиції, Троїцька парафія заявила про свій намір лишитися в Київському Патріархаті. Святійший Патріарх Київський і всієї Руси-України Філарет нагородив Володимира Тромсу орденом св. Князя Володимира ІІІ ступеня.
Попередній розділ Зміст Наступний розділ