Онисія Іванко

Влітку 1970 року з трапа білосніжного літака в Бориспільському аеропорту зійшла незвичайна делегація. Сімнадцять громадян США, що прибули з екскурсійною поїздкою до України, одразу потрапили під пильну увагу КДБ. Група складалася з українців, які відмовилися повертатися додому після завершення Другої світової. П’ятнадцятиденний тур передбачав відвідини Києва та Львова, екскурсії музеями та місцями бойової слави, але зовсім не це цікавило американців. Кожен з них мріяв відвідати рідне село, побачити родичів, близьких і друзів. Відриватися від групи заборонили, але дозволили зустрітися з рідними, щоправда в присутності співробітників КДБ.

Тридцять років Онисія Іванко не бачила рідні. Батько, матір і сестри зустріли її в аеропорту та кілька днів прожили з нею в одному готелі Києва. Щоправда, спілкуватися дозволяли лише в присутності представників влади, але і це здавалося дарунком долі. Більше Онисія не застане батьків живими.

1993 року, через довгих п’ятдесят років, вона повернулася до рідної Куликівки ― районного центру на Чернігівщині. До болю знайоме і водночас чуже місто виглядало жалюгідно занедбаним. Перехилену школу, в якій до війни вчилася Онися, так і не відремонтували, як і аптеку, зі стін якої ще до війни випадали цеглини, а під стелею гніздилися ластівки. Щоправда, в центрі набудували купу неоковирних двоповерхових споруд і кіосків, де жваво торгували дрібним крамом.

***

Народилася Онисія 16 січня 1920 року в родині Самійла і Оксани Ющенко. Під час колективізації батьків розкуркулили, забравши дві корови, двох коней, пасіку та сад. Важким випробуванням став голодомор 1933 року, коли в родині Ющенків народилася четверта дитина (Онисія мала брата Петра і двох сестер Варвару та Клавдію). В розпал голоду здохла корова, її дорізали і потроху їли м’ясо.

Війна змінила долю Ющенків. 1941 року батька і брата забрали на фронт. Того ж року батько потрапив до німецького полону й до кінця війни пробув у концентраційному таборі коло Берліну. Після війни повернувся “на родіну”, але за- мість Куликівки поїхав до Сибіру, отримавши десять років таборів.

Якби не війна, Онисія прожила би життя, працюючи за колгоспні трудодні і свято вірячи, що совєтська людина найщасливіша в світі, але 1943 року її насильно вивезли до Німеччини. Замість табору дівчина потрапила нянькою до родини господаря пекарні та пилорами, де доглядала за двома маленькими дівчатками.

З нею сталося те, що завжди ставалося з совєтськими людьми за кордоном. Замість політінформацій і пропаганди, що оспівує досягнення СРСР, вона побачила людей, які живуть іншим життям. Тому, потрапивши до англійської окупаційної зони, Онисія вирішила не повертатися додому.

Разом з іншими земляками вона переховувалася в таборі Гайденав. Усі вихідці з СРСР підлягали примусовій репатріації, тому коли до табору прибувало НКВД, біженці втікали на залізничну станцію та ночували на розбомбленому цегляному заводі. Коли комісари відбували, втікачі поверталися.

В таборі Онисія познайомилася з Миколою Іванченком, 1917 року народження, родом з села Галиця Ніжинського району на Чернігівщині. 28 квітня 1948 року вони одружилися.

29 червня 1951 року на запрошення таборового друга Анатолія Фалька, Іванченки прибули до США. Настоятель Покровського храму Бриджпорта отець Андрій Бек зустрів їх машиною в Нью-Йорку та привіз до Фальків. Через два тижні Іванченки винайняли квартиру на вулиці Bunel. В лютому 1953 року в цій 36 квартирі відбулися збори, на яких засновано Свято-Троїцьку громаду.

Приймаючи американське громадянство, Іванченки скоротили прізвище до Іванко. Обжившись в Коннектикуті, вони збудували затишний будинок в Huntington, в двадцяти хвилинах їзди від храму.

Від першого дня родина Миколая та Онисії була активною у парафіяльному житті. Микола був солістом і старостою церковного хору та беззмінним членом парафіяльної управи. Онисія керувала сестринством і церковною кухнею.

10 серпня 1997 року Господь закликав Миколу Іванка. Після смерті чоловіка Онисія ще довго працювала для добра громади. За багаторічну жертовну працю та як одна з засновників парафії вона довічно обрана почесним членом парафіяльної управи і нагороджена Святійшим Патріархом Філаретом церковними орденами та грамотами.

Попередній розділ                                           Зміст                                                     Наступний розділ