Не хочу вертатися на ту “родіну”
На початку ХХ століття модні європейські атеїстичні течії запевняли, що з розвитком науки та технології сама людина стане кращою. Дії комуністичного та фашистського режимів довели хибність цієї теорії. Відкинувши Бога, суспільство ледь не захлинулося у власній крові. У короткому підсумкові ХХ століття Україна зазнала: дві Світові війни, комуністичний переворот, репресії, голодомори, в’язниці, табори і плач, безперервний плач матерів за своїми дітьми.
Глибину болю не передати словами, бо слова промовляють до розуму, а біль доходить до серця, висушує життєві сили і перетворює спогади на суцільний калейдоскоп жахів. Потворні мари розфарбовують темряву ночі, виказуючи нестерпні муки пережитого, але не осмисленого. Неосяжне для розуму прориває дійсність, виливаючи тугу в творах мистецтва. Тоді з темної підсвідомості виринають на денне світло образи пекла Ієроніма Босха й “Капричос” Гойя, “Крик” Мунка й “Маски” Еміля Нольде, “Спокуса св. Антонія” Матіаса Грюневальда й “Танець смерті” Міхаеля Вольгемута ― картини, сповнені жаху, безпросвітності та безнадії.
Подібну картину має й Свято-Троїцька парафія Бриджпорту. В ностальгії за рідним краєм, позбавлені змоги відвідати Батьківщину, емігранти замовили художнику зобразити Україну на сцені парафіяльного залу. Протягом десятиліть, відірвані від дому українці милувалися зображенням і впізнавали в ньому свій рідний край.
Психологи стверджують, що малюнки креативно віддзеркалюють підсвідомі думки, все те, що часом людина не наважується висловити навіть наодинці. Джон Н. Бук у своїй книзі “Клінічна психологія” описав методику проведення психоло- гічного тесту, який назвав “дім, дерево, людина”. Він просив намалювати дім, дерево і людину, а потім досліджував взаємодію цих предметів, трактуючи їх як зорову метафору. Майже повний набір цих елементів є на картині в церковному залі. Спробуємо, спираючись на теорію Бука, зрозуміти, яким запам’ятався рідний край засновникам Троїцької парафії Бриджпорта.
Пізній ранок або ранній вечір ― сонце досить високо, але на картині чомусь сутінки. Небо чисте, але сонце закрито хмарами, які набувають змазано-брудно-червоного кольору Мунківського “Крику”. Пригнічення й руїна є тими двома словами, які передають загальний настрій картини. З першого погляду вражає повна відсутність життя. В небі немає жодної пташки, в ставку не плюхнулася найменша риба.
Стара мазанка зображена здалека й ніби трохи відсторонено. Занедбана й заросла травою хатинка не має ні міцного фундаменту, ні призьби. Двері міцно зачинені, у крихітних вікнах не горить світло, з комина не йде дим. Дорога від ставка до хати покрита грязюкою. На голому, неохайно зарослому травою дворі жодних ознак перебування людей чи домашнього господарства. Нема ні криниці, ні пса або хоч собачої буди, не ходить курка, не пасеться коза, не складено на купку дрова ― загалом, жодних ознак життя. Ніяких “садків вишневих коло хати”, жодного фруктового дерева, ні грядок, ні городу. Можливо, так і виглядали українські двори після голодомору 1932-1933 років.
У центральній частині картини зображено два дерева, точніше, те, що від них лишилося. Досить потужні стовбури, чи то розбиті грозою, чи зломлені вітром, самотньо стирчать на березі ставу. Інші дерева зображені тлом для спогадів про те, чого вже не повернути. Щодо людини, то її недаремно тут не зображено. Це місце, де люди жили колись, але тепер воно не придатне для життя ― нелюдське і тому порожнє. В’язниці, розстріли та висилки до Сибіру стали нормою життя того покоління. На картині Україна голодоморів, репресій і розкуркулень ― змучана, убога, надломлена.
Іван Багряний, який був репресований, але якимось чудом вижив і вирвався на Захід, переповів жахіття тих років у творах “Сад Гетсиманський” та “Тигролови”. Яскраво змальовуючи життя, побут і думки в’язнів, він детально описав катування й вибиття зізнань. Безконечні поїзди з товарними вагонами, як писав Багряний, “на сорок чєловєк или восємь лошадєй”, наповнювали безкрайній Сибір дармовою робочою силою. Знесилені в’язні помирали тисячами, а на їхнє місце щоденно підвозили нових і нових полонених.
Агресивність комуністичного режиму не знала меж. Мрія про перемогу світового комунізму стала метою й суперзавданням, заради якого жертвували тисячами, бо в “новому світі” мала жити нова “совєтська” людина.
***
Соціалістичними ідеями захоплювалися не лише більшовики. Німецький націонал-соціалізм спільно з італійським фашизмом, як ракова клітина, поїдали Європу. Життя мільйонів людей стало розмінним дріб’язком на шляху до світового панування. Комуністичний і фашистський режими, як два монстри, стояли вишкірившись один проти одного, чекаючи зручної миті для нападу. Війна була неминучою, і у вересні 1939-го ступила на територію України.
У 1941-му з’ясувалося, що Червона армія, попри риторику про міцність і надійність, не є боєздатною. Техніка не працювала, а якщо і працювала, то не мала пального, коні розбігалися, солдати разом із своїми командирами кидали рушниці й втікали з поля бою. Українські міста й села окупувала німецька влада.
Спершу “звільнення від комуністичної неволі”, яке проголосили німці, отримало добрий відгук, бо, наситившись досхочу “комуністичним раєм”, українці сподівалися на нормальне життя під протекторатом Німеччини. Упродовж 1941-1942-го років селяни масово нищили колгоспи та повертали колективізоване майно колишнім розкуркуленим. Сергій Барвицький, керівник Харківської окружної земельної управи часів німецької окупації згадує слова землероба з села Людвівці Харківського району: “Хоч більшість селян, як і я, не відбудуємо так добре в першому році свого двора, як він був до колективізації, але за три роки, напевне, все буде прибрано і збудовано. Коли б тільки більшовики не повернулись, бо тоді знову наша праця пропаде, та коли б німці не наклали непосильних податків”.
Але зовсім не так сталося. Німецькі націонал-соціалісти вважали українців меншовартісною нацією, призначеною вимерти чи бути рабами у господарів німців. Партизани, які з 1939-го во- ювали проти комуністів, тепер воювали проти нових окупантів.
З другої половини 1942-го почалося насильницьке вивезення українців до Німеччини. За різними оцінками було вивезено від 1,7 до 2,4 млн. осіб. Безправ’я, важка праця, відсутність медичної опіки і нелюдські умови життя характеризують тодішній стан робітників. Забезпечуючи “чистоту німецької крові”, Головне Управління Безпеки Райху розробило комплекс інструкцій для робітників зі сходу ― “Укази про остарбайтерів”, затверджені Г. Гіммлером 20 лютого 1942 року. Кожен остарбайтер мав носити розпізнавальний знак ― прямокутник, на блакитному фоні якого були білі літери “ОSТ” ― що означало “жив у Радянському Союзі”. Остарбайтерів утримували в спеціальних таборах під суворою охороною, без права залишати табір, окрім як для виходу на роботу. Забороняли відвідування церков, а з мізерної зарплатні вираховували кошти на утримання. Низькі норми харчування на додаток до непосильної праці спричиняли високу смертність.
На Нюрнберзькому трибуналі націонал-соціалістична “програма рабської праці” була одним із чотирьох головних пунктів звинувачення як злочин проти людства. Головного уповноваженого з використання робочої сили Райху Ф. Заукеля засудили до страти, а його безпосереднього керівника ― міністра боєприпасів та озброєння А. Шпеєра (Alber Speer) ― до тривалого ув’язнення. Протягом процесу оприлюднено листи Шпеєра, в яких він визначав, що через високу смертність потрібно завозити по 40 тисяч робітників щомісячно.
***
Канонада ще вирувала над Європою, до завершення війни лишалися місяці, а комуністичний режим уже планував нові репресії. 23 жовтня 1944 року Постановою Ради Народних Комісарів СРСР було створено Управління Уповноваженого у справах репатріації на чолі з генерал-полковником Ф. І. Голи- ковим. За підрахунками його відомства на кінець війни близько 5 млн радянських громадян опинилися поза межами СРСР. Понад два з половиною мільйони з них були українцями.
Після завершення бойових дій в Європі сотні тисяч біженців перебували в таборах переміщених осіб або Ді-Пі (Displaced Persons). Згідно з рішеннями, ухваленими Кримською та Потсдамською конференціями 1945-го року, всі громадяни, що мешкали в СРСР до 1939 року, мали бути репатрійовані незалежно від їхнього бажання. Але, на вимогу комуністів, союзники видавали не лише вихідців з СРСР, але й тих, хто емігрував за часів революції та громадянської війни, а також тих, хто до 1939-го жив поза кордонами комуністичної держави. Тисячі українців, білорусів, прибалтів, які ніколи не були громадянами Совєтського Союзу, були передані в руки репатріаційних комісій, НКВД та СМЕРШу.
Лише після багатьох років таємні документальні свідчення про цей злочин було оприлюднено. 1964-го року Peter Huxley-Blythe опублікував “The East Came West” (The Caxton Printers, 1964). 1973-го після численних судів з урядом з вимогою відкрити архивні джерела Julius Epstein видав “Операцію Кілгол” (“Operation Keelhaul: The Story of Forced Repatriation from 1944 to the Present”). Роком пізніше в Англії і США Nicholas Bethell опублікував “Останній секрет: насильницька репатріація в Росію 1944-7” (The Last Secret: Forcible Repatriation to Russia 1944–7 (Basic Books, 1974). 1977 з’явилася книга графа Миколая Толстого, нащадка великого російського письменника Льва Толстого, “Жертви Ялти” (“Victims of Yalta”).
Мешканці Ді-Пі таборів опиралися всіма силами, часто оби- раючи смерть замість репатріації. Висловлюючи загальну думку, Іван Багряний написав “Чому я не хочу вертатись до СCСР”:
Я один із тих сотень тисяч людей-українців, що не хочуть вертатися додому, під більшовизм, дивуючи тим цілий світ. Я є українець, робітник за походженням, маю 35 років, уроджений на Полтавщині (тепер Сумщина), зараз живу без сталого житла, у вічній нужді, никаючи, як бездомний пес, по Європі, утікаючи перед репатріаційними комісіями з СРСР, що хочуть повернути мене на “родіну”.
Я не хочу вертатись на ту “родіну”. Нас тут сотні тисяч таких, що не хочуть вертатись. Нас беруть із застосуванням зброї, але ми чинимо скажений опір, ми воліємо вмерти тут, на чужині, але не вертатись на ту “родіну”…
Я вернусь до своєї Вітчизни з мільйонами своїх братів і сестер, що перебувають тут, в Європі, і там, по сибірських концтаборах, тоді, коли тоталітарна кривава більшовицька система буде знесена так, як і гітлерівська, коли НКВС піде слідом за гестапо, коли червоний російський фашизм щезне так, як щез фашизм німецький…
Листи з архіву Стемфордської семінарії штату Коннектикут зберегли відчуття й переживання тих часів:
Кемптен, 2 серпня 1945 р.
Вельмишановний пане Кирило!
Терміново засилаю до Вас нашого зв’язкового, ми всі перебуваємо в дуже скрутному становищі. Коротко інформую:
Вже другу добу ми всі сидимо замкнені в таборі. Навколо озброєна американська стежа. Окрім нашого українського табору, є ще замкнені табори білогвардійський, російський, литовський, естонський та латишський. Почалося з табору білого російського. Вчора вранці в супроводі американського офіцера з’явилася совітська комісія. Напередодні на жадання місцевої американської влади була переведена наново по всіх таборах загальна реєстрація. Мешканців білого табору, всіх викликали на подвір’я, і представник місцевої американської влади в короткій промові повідомив їх, що за угодою між Совітами і Америкою всі емігранти, які не зможуть документально довести, що до 1 січня 1938 року вони перебували на захід від лінії Керзона, мають в обов’язковому порядку повернутись на батьківщину, без огляду на те, бажають вони того, чи не бажають. В тому ж при- близно дусі промовив і совітський представник. Опісля совітська місія в присутності представників від американців почала в алфавітному порядку персональний допит кожного емігранта зокрема. Нині з білого табору вже мали буцімто відіслати на “родіну” близько 100 осіб, але до того ще не дійшло. Нині білий табір оголосив голодівку. Є випадки самогубства. Нас просять їх підтримати і теж об’явити голодівку. Заради солідарності будемо мусити це зробити.
До нас ще не приїздили – чекаємо. Табір кипить, одностайне рішення всіх – боротися до останку і на насильство відповідати тим самим, нехай нас краще стріляють на місці…
Зазнавши репресій і голодоморів, чітко уявляючи, що чекає тих, хто повернеться до “комуністичного раю”, більшість сприймала еміграцію, як єдино можливий шанс на гідне людини життя. Мешканці Ді-Пі таборів писали численні листи до Англійської й Американської влади з проханням визнати українців “бездержавниками” й надати політичний притулок. Один із таких листів із Стенфордського архіву:
Кемптен. Дня 7 серпня 1945 р.
До Американської Військової Влади м. Мюнхен
Ми, нижче підписані українці лягеру ч.7 у місті Кемптені, заявляємо: згідно з хартією оборони прав людини і засадою демократичних держав, котра полягає у повній свободі особистості, доки вона не є злочинцем, ми не уважаємо за можливе застосування до нас актів перемоги.
Отже, згідно з тими засадами заявляємо, що ми не є громадянами Совітського Союзу, а є політичні емігранти, тому додому не повертаємо і жодних відомостей про свої особи представникам, непокликаних до того держав, давати не будемо, бо, будучи бездержавниками, не маємо до того жодного громадянського обов’язку. Натомість не маючи правної охорони, як бездержавники, піддаємося юрисдикції міжнародного права, щодо охорони прав і особистої свободи людини…
290 підписів
Під час насильницького вивозу українці чинили фізичний супротив, а якщо не допомагало ― самогубство. Американські солдати й офіцери відмовлялися виконувати накази керівництва й скаржилися, що подібні функції є антигуманними та не входять в обов’язки солдата. Фельдмаршал Александер призупинив репатріацію, вимагаючи детальних вказівок від керівництва. Зрештою, генерал Ейзенгавер, вражений стійкістю українців і кількістю самогубств, 4 вересня 1945 року зупинив репатріацію з Американської зони, а два місяці пізніше Фельдмаршал Монтгомері ― з Англійської. Більшість українців на той час уже була репатрійована.
За офіційною статистикою 1947-го року в англійській окупаційній зоні Німеччини уникли репатріації 54 580 українців, в американській ― 104 024, у французькій ― 19 026. В окупаційних зонах Австрії ― 21 893 і в Італії ― приблизно 11 тисяч. Ці дані не враховують приблизно 100 000, які проживали серед місцевого населення або на приватних квартирах. Загалом з двох з половиною мільйонів українців приблизно 300 000 уникли репатріації, опинившись серед біженців або переміщених осіб. Діаспора могла би бути в десятки разів потужнішою, якби союзники не поспішали догодити Сталіну.
Попередній розділ Зміст Наступний розділ