Власними очима

Ще з вечора погода була тихою, але вже опівночі вологе дихання озера Ері принесло з Канади холодний дощ, який швидко змінився на важкий сніг. Густі темні хмари насідали на місто, безжально ховаючи під мокрим білим покровом старанно вистрижену траву й перші весняні квіти. Навесні 2008 року, о п’ятій ранку старенький брудно-бордовий Шевроле Корсика, перевантажений домашнім крамом, тихо вислизнув із сонного Клівленда, Огайо. Снігоочисні машини щедро засівали асфальт тоннами сірої солі та залишали після себе брудну кашу, яку автівки старанно перемішували зі свіжим снігом, викидаючи з-під коліс суцільний брудно-соляний туман. Двірники лобового скла не справлялися, тому машини витягувалися довгим ланцюжком, орієнтуючись на червоні вогники попереднього транспорту. Вигладжуючи днищем мокру кашу дороги, Корсика пихтіла, буксувала, але вперто їхала до нового повороту життя. Через годину сніг змінився дощем, а разом зі світанком визирнуло сонечко.

Для мене, матушки Галини та нашого сина Ігоря, це була перша подорож Сполученими Штатами. Безкраї луки Огайо, що так нагадували Україну, змінилися гористою місцевістю Пенсильванії, Нью-Йорку й нарешті Коннектикута. Статечні гори, покриті густим лісом, велично нависали над вихлястою дорогою, що, звиваючись, як гірська річка, мчала нас до океану.

Кілька тижнів перед тим мобільний телефон з’єднав мене з Анатолієм Фальком, який сповістив, що отець Олексій Шутер зняв з себе обов’язки настоятеля Свято-Троїцького храму. Перед тим, як набрати мій номер, голова управи порадився з отцем Богданом Згобою, тогочасним секретарем Вікаріату УПЦ в США та зі Святійшим Патріархом. Патріарх Філарет запитав, чи я не маю заперечень, та видав тимчасовий Указ, обіцяючи змінити його на постійний після полагодження формальностей. Тож, зпакувавши нехитрі пожитки, ми рушили до Нової Англії на березі Атлантичного океану.

Ільф і Петров писали, що вся Америка лежить на великій автомобільній дорозі. Федеральні магістралі, як кров’яні судини, поєднують різні частини цієї величезної за обсягом країни. Зроблені вони так, що переїхати цілу державу можна, не зупинившись на жодному світлофорі. Без звички складні розв’язки, що є справжнім чудом інженерної думки, нагадують лабіринт. Оскільки наша подорож відбувалася ще до того благословенного часу, коли сучасні системи навігації стали невід’ємною частиною кожного автомобіля, орієнтувалися ми по карті та дорожніх знаках. Заблудитися в Америці важко: всі непарні дороги ведуть з півночі на південь, а парні ― зі сходу на захід.

Подолавши 550 миль за 14 годин, під самий вечір, ми в’їхали на Іст-Мейн стріт в Бриджпорті. Вузька вулиця, з припаркованими обабіч машинами та повільними пішоходами, що чомусь ходять не по тротуарі, а посередині дороги, була щедро усіяна сміттям. Будинки з давно не фарбованими стінами налягали один на одного, витискаючи назовні гонорових мешканців, які з діловою заклопотаністю возсідали на верандах, пильно й трохи згори спостерігаючи за вуличним життям. Стрімкий людський вирій кружляв занедбаною вулицею, втоптуючи у весняний асфальт недопалки, пачки з-під цигарок, пластикові пакети, мішечки від чіпсів, порожні пляшки й інші свідоцтва духовної і матеріальної бідності.

Було би доречно називати Бриджпорт не “Містом Парків”, а “містом контрастів”. У 2012 році Бриджпортський адміністративний округ визнано одночасно найбагатшим і найконтрастнішим округом США. З одного боку, тут живуть топ-менеджери з Wall Street і власники найбільших світових хедж-фондів, такі як: мульті мільярдери ― Стив Кохен і Рей Даліо. З іншого боку, тисячі одержують державну допомогу й талони на харчування.

***

Cлово “Коннектикут” з індіанської перекладається як “місцевість вздовж довгої ріки”, а сама річка Коннектикут ділить штат навпіл. Найпівденніший штат Нової Англії, площею лише 5 009 квадратних миль або 13 023 квадратних кілометрів, має м’який атлантичний клімат. В середньому лише 12 днів у році температура піднімається вище 90 градусів по Фаренгейту й лише 6 днів падає нижче нуля. Рівнинне узбережжя Атлантичного океану, що межує з порослими густими лісами горами, забезпечує сприятливі умови для сільського господарства.

Перша колонія англійських пурітан в Коннектикуті була заснована 1633 року, а вже 1639 колоністи проголосили “Fundamental Orders of Connecticut” (Головні закони Коннектикуту) ― демократичні принципи правління, базовані на волі народу. Вони вважаються першою писаною Конституцією демократичного уряду, а сам штат носить назву “Штат Конституції”.

Провідним заняттям колонізаторів було землеробство, а коли людей стало більше, ніж могла прогодувати земля, почали розвивати промисловість. “Янки з Коннектикуту” ― давній символ геніальності й винахідливості місцевого населення. Ще з колоніальних часів штат став одним із лідерів світового промислового виробництва.

На початку 19 століття Eli Whitney та Simeon North першими в світі почали масове виробництво вогнепальної зброї. З того часу за Коннектикутом закріпилось звання “Арсеналу нації”. На виробництві зброї промисловий геній штату не зупинився. В Коннектикуті винайшли та дарували світові вулканізовану гуму, швейні та портативні друкарські машинки, пароплави, підводні човни, калькулятори, вимірювальні рулетки й незамінні в домашньому господарстві сірники, порохотяги, кольорові телевізори, гамбургери, льодяники на паличці й штопори. 1764 року в Коннектикуті вийшла перша в світі газета (The Hartford Courant), 1784 року відкрита перша в світі юридична школа (Litchfield Law School), 1807 року ― перший словник (опублікований Ноєм Вебстером), а 1844 ― вперше застосовано анастезію.

Сьогодні в Коннектикуті виробляють двигуни до реактивних літаків, гвинтокрили, атомні підводні човни, а металообробні підприємства, виробництво електроніки та товарів із пластику дотепер вважаються одними з найкращих в світі. Крім промисловості, матеріальне багатство приносять центральні офіси великих світових кампаній: Xerox, General Electric, Uniroyal, General Telephone & Electronics Corporation, Olin, Champion International, and Union Carbide. Додатково Коннектикут є винахідником і світовою столицею страхових компаній. Майже 200 років тому перші страхувальники покривали кораблі та вантаж, що його перевозили на Карибські острови, а сьогодні 106 потужних страхових компаній, що розташували в Коннектикуті свої центральні офіси, покривають страхуванням значну частину світової власності.

Заможні корпорації забезпечують мешканцям штату високий рівень прибутків і відповідно високі ціни на товари та послуги. Кожен п’ятий заробляє понад $200 000 річних, що є найвищим показником у США, а 14 % будинків коштують понад мільйон доларів.

***

Сховавшись від штормів Атлантики за півостровом Лонг-Айленд, а від материка за ланцюгом гір, самодостатній не менше ніж самозакоханий Коннектикут не квапиться відкривати обійми іммігрантам. Високі ціни, помножені на спад промисловості, не додають привабливості, але українці вкорінилися і тут.

Коли білосніжний Боінг, здригнувшись могутнім тілом, розбігається злітною смугою, очі пасажирів прикипають до маленьких ілюмінаторів, останній раз оглядаючи рідну землю. Обличчя суворішають, а в серці відчуття втрати бореться з надією на краще майбутнє. Розрив з рідним краєм ― це завжди біль і трагедія, бо неможливо витравити Батьківщину з людського серця. Вона буде приходити у снах, нагадуючи батьківську оселю, тепло материнських рук і безтурботну веселість дитинства. Крізь заклопотаність буденного життя вона буде стискати серце музикою народної пісні, запахом печених пирогів та смаком борщу. Вона буде щонеділі збирати розпорошених українських емігрантів до церкви, бо навіть, проживши більшість життя на чужині, головні слова людина говорить Богові мовою свого дитинства.

Тисячі українського люду розсипалися по всій землі, як горох з переспілого стручка. Кожен із них зіштовхувався з байдужістю та нерозумінням. З одного боку, Українська влада шукає можливості інтегрувати зароблені ними гроші в економіку і намагається обкласти податком кожну зароблену трудову копійчину. З іншого, не маючи закону про подвійне громадянство, примушує зрікатись українського, поза очі називаючи зрадниками. “Тобі добре, ти в Америці”, ― чують вони від своїх старих друзів, які навіть не уявляють, звідки це “добре” взялося й як воно дається. “Ви приїхали на все готове, а самі нічого не годні зробити”, ― лунає від деяких представників старої еміграції.

Четверту хвилю називають еміграцією економічною, на відміну від третьої, яку іменують політичною. І це, як мінімум, неправда, як максимум, нерозуміння, а зазвичай ― просто образа. Один за одним сучасні автори як в Україні, так і за кор- доном, повторюють заїжджені штампи про заробітчанський характер четвертої хвилі української еміграції. Нібито після розвалу СРСР і економічної кризи на постсовєтському просторі частина людей не змогла знайти для себе гідного застосування й тому подалася на заробітки до заможних закордонних країн.

Можна зрозуміти представників української влади, які говорять подібні речі, виправдовуючи наслідки своєї непродуманої політики. У розумінні таких “діячів” заробітчани є невдахами, що не знайшли собі гідного місця вдома й тому подалися за кордон працювати повіями, будівельниками та прибиральницями.

Звичайно, серед емігрантів є відсоток людей, що приїхали важко працювати від безвиході, але більшість були успішними людьми до еміграції і лишаються такими після. Закінчивши університети, інститути та аспірантури, вони виявилися зайвими вдома ― без роботи та належної оплати праці. Ця категорія емігрантів опинилася перед вибором: чекати милостині від українського уряду, або самому будувати своє життя. Господь осудив раба, що закопав свій талант у землю, й винагородив того, хто працював даним від Бога талантом. Ця Біблійна притча слугувала дороговказом для цілого пласту українських емігрантів.

Значний прошарок четвертої хвилі це колишні українські підприємці. Природна ініціативність й організаційні навички висувають їх на керівні позиції у громадському й релігійному житті. Більшість з них є справжніми християнами, які ставлять порядність, чесність та справедливість вище змоги заробити. На початку дев’ятдесятих вони збудували власний бізнес в Україні, заробили грошей, побудували будинки, придбали квартири. Коли підприємства почали приносити прибуток, виявилося, що чесно працювати неможливо. Бандити, міліція, податкова інспекція, санстанція, пожежники, продажні суди та ціла армія корумпованих чиновників чекали “своєї частки” та придушували підприємства, керівники яких не ділилися прибутком. Безуспішно поборовшись певний час з українською державною системою, вони виїхали на захід, де є умови для чесної праці. Частина з них має підприємства на одну родину, а дехто дає заробити іншим, наймаючи до роботи земляків.

Найважче доводиться нелегалам. Без офіційного дозволу до праці їм доводиться влаштовуватися на фізично важкі роботи. Проте заробляючи в середньому від $15 до $25 на годину, нелегали в США мають значно більше прав і свобод, ніж на Батьківщині. Згідно з “Bill of rights” кожен, легально чи нелегально перебуваючи в Америці, є під захистом Конституції США, а імміграційне, трудове й кримінальне право розділені. Якщо людина порушує імміграційне право, але працює і сплачує податки, то, досягнувши належного віку, буде отримувати пенсію. Новонароджена дитина у США автоматично стає громадянином Америки, навіть якщо батьки є нелегалами. Для такої дитини держава безкоштовно надає фінансову допомогу та медичне страхування.

Якою би не була мотивація виїзду до США, з часом вона змінюється, як змінюються самі люди, живучи в умовах вільного суспільства. Через кілька років американський стиль життя стає нормою. Відчувши свободу, хто схоче повертатися в неволю? Саме систему сучасно-модернізованого рабства 70 років вибудовував СРСР, а Україна й досі не може її позбутися. Як в Римській імперії раби працювали за дах над головою, харчі та одяг, так і багато українців сьогодні заробляють лише на їжу, житло та одежу. Талановиті раби в Римі заводили торгові лавки, ставали купцями та вчителювали, частину зароблених коштів віддаючи своїм господарям. Сьогодні українські підприємці також віддають частину заробленого тим, хто вважає себе господарями держави.

Телевізійні новини з України майже кожного дня транслюють, як можновладці та їхні діти збивають машинами людей, відбирають квартири, ґвалтують жінок та чинять беззаконня, виходячи сухими з води. Інші без жодної надії роками шукають справедливості в судах. Якимось дивним чином державні службовці опинилися в числі найбагатших людей. При загальному зубожінні населення, вони, нічого не виробляючи, живуть у палацах, їздять на дорогих автомобілях і відкрито демонструють зневагу до простих громадян.

Саме запитання, яке порушує українська влада, чому українці втікають з України, нагадує запитання господаря кріпаків, здивованого тим, що люди хочуть волі, незважаючи на всі “покращення” життя. Замість з’ясовувати, чому поїхали, варто задуматися: чому не хочуть повертатися додому?

***

Прибувши до Бриджпорта, ми оселилися в будинку Анатолія та Надії Фальків, які виявилися не лише добрими господарями, але й щирими людьми та справжніми друзями. Протягом двох тижнів громада винайняла для нас квартиру в Сіморі ― невеликому затишному містечку в двадцяти милях від храму.

Через тиждень після Великодня провели позачергові парафіяльні збори, на яких вирішили затвердити прот. Олександра Двінятіна настоятелем храму. Розпочалися парафіяльні будні. З’ясувалося, що українці Коннектикута не мають компактного місця проживання як “Українське село” чи район. Бриджпортська парафія покриває значну ділянку вздовж атлантичного узбережжя від Нью-Йорка до Нью Гейвена, де діють сусідні парафії. З самого Бриджпорта, де розташовано храм, значна кількість родин роз’їхалася, придбавши будинки в невеликих затишних містах.

Більшість українців живе в Стемфорді. Тут діє український банк, музей, єпархіальне управління й семінарія Української Католицької Церкви. Стемфорд має пряму гілку Метро до Гранд Централ (центральна станція Нью-Йорка), забезпечуючи мешканцям додаткову змогу працевлаштування. Складність в тому, що між Бриджпортом і Стемфордом 25 миль дороги в напрямку Нью-Йорка, що іноді перетворюють сорокахвилинну поїздку на півторагодинне чекання в заторах. Частина парафіян самовіддано долає дорогу, але є й ті, хто, посилаючись на далеку відстань, відвідують богослужіння не регулярно.

Окремі парафіяни перебралися на північ до Гартфорда, Коннектикут, або навіть до інших штатів, але, не маючи там української церкви, продовжують сплачувати членські внески й вважають себе парафіянами Троїцького храму.

В побуті, культурі та мові моїх нових парафіян американська дійсність тісно переплелася з українською ідентичністю. Вони “кличуть” телефоном, “аффордують дома”, “юзають кари”, “букають тікети”, “клинять карпет”, викидають “гарбіч” та роблять багато інших не одразу зрозумілих речей, доточуючи українські префікси, суфікси та закінчення до англійських лексем. Часом самі сміються, коли виходить щось на кшталт: “Заклозай віндовку бо чілдренята засікеніють”.

За віковим складом Троїцька парафія не є однорідною. За поодинокими винятками, це або представники старої еміграції, яким понад 75 років, або новоприбулі, яким до 50. Відсутня, за американськими мірками, найпродуктивніша категорія парафіян віком від п’ятидесяти до семидесяти п’яти років. Здебільшого в місцевих парафіях такі люди є найактивнішими. Вони здобули освіту, досягли кар’єри, виростили й вивчили дітей, придбали будинки та все потрібне для життя. Завершивши певний життєвий етап звільнилися від значної кількості турбот, мають вільний час і, одночасно, ще не сягнули віку, коли здоров’я вистачає лише грітися коло каміну та обговорювати застарілі хвороби. Прийнято звинувачувати асиміляцію в тому, що ціле покоління дітей третьої хвилі української еміграції опинилося поза церковною огорожею.

Як і в більшості українських парафій США, в Бриджпорті існувала певна недовіра між старою еміграцією й новоприбулими. Треба було переконати старше покоління, що молодь думає не лише про гроші, й паралельно заохочувати активних молодих парафіян брати відповідальність за долю громади. В подоланні взаємної недовіри важливу роль відіграла особиста позиція голови управи Анатолія Фалька, який активно залучав молодь до парафіяльного життя й щиро радів з кожним, навіть невеликим, успіхом.

Серед позитивів варто відзначити диверсифікацію церковних доходів. Окрім річного внеску та пожертв під час богослужінь, управа здавала парафіяльну хату. Додаткові доходи приносив церковний зал, що його винаймали люди для про- ведення урочистих заходів. Здавання в оренду парафіяльного залу ― цілковита заслуга родини Романа та Світлани Стасюк. Приїхавши до Бриджпорта 2003 року, вони оселилися на другому поверсі парафіяльного будинку разом із Павліною Кравець та Едвардом Рогольським. Того часу парафіяльний зал винаймали лише 3-5 разів на рік.

Коли 2004 року управа призначила Романа Стасюка опікуватися залом, ніхто не уявляв, що протягом короткого часу він настільки розбудує церковний бізнес, що зможе вдало конкурувати з сусіднім Німецьким клубом та іншими місцевими закладами. Лише протягом першого року, завдяки вдало організованій роботі, зал винайняли двадцять разів, і надалі ця цифра тільки зростала. Зараз в окремі тижні зал винаймають тричі, й лише ті, що записалися за півроку наперед.

***

Як і будь-яке господарство, храм, парафіяльний будинок, зал та прилегла територія вимагали постійної уваги та поточного ремонту. З центрального купола просочувалася волога, що мокрою плямою розпливалася по стелі на хорах храму. Прибудова залу також мокріла від старого покриття. Навесні 2009 управа прийняла рішення замінити на банях хрести й провести ремонтні роботи. Нові позолочені хрести замовили поштою з Києва й під керівництвом Василя Голінея їх встано- вили, паралельно відремонтувавши й зміцнивши старі бані. Того ж року замінили дах на парафіяльному залі.

Також вирішили організувати генеральне прибирання території. Ініціатива належала Івану Данчу. Анатолій Фалько замовив багатотонний контейнер для сміття. У призначену суботу понад 20 чоловік взялися до роботи. Зрізали дерева, які нависали над дорогою, повирізали чагарники за церковною хатою, повиносили застаріле листя, що цілу зиму ховалося під сніговим шаром. Під кінець дня сміттєвий контейнер був повним, а церковний двір готовий до Великодніх свят.

Американці старанно охороняють природу та різних лісових звірів. Приємно з вікна власної хати спостерігати за оленями, білками, лисицями, єнотами та пташками, але іноді дикі звірі додають проблем. Сміття від храму вивозили двічі на тиждень, а протягом інших п’яти днів воно чекало своєї долі у великих сміттєвих мішках, приваблюючи місцевих єнотів. Ночами звірі роздирали поліетиленову плівку і розтягали сміття по подвір’ю. Розв’язуючи проблему Іван Данч з Миколою Тустановським забетонували майданчик та зробили навколо нього дерев’яну огорожу, відділивши безпечне місце для сміттєвих контейнерів. Гроші на матеріал виділила церква, а всі роботи зробили безкоштовно.

Бетонні роботи тим не завершилися. Застарілою проблемою була відсутність заїзду для інвалідних візочків. Анатолій Фалько казав: “Коли ми були молодими, зовсім не думали, що хтось буде заїжджати до храму візочком… а от тепер сталося”. Іван Данч з сином Іваном та Микола Тустановський виконали і цю вкрай важливу роботу.

***

Один за одним старше покоління парафіян відходило у вічність. Серед активних церковних діячів, відспіваних мною у перші роки служіння в Бриджпорті: Іван Митченко, Ярослав Туркало, Антон Ануфрієвас, Артем Тимощук, Галина Тромса. Справжнім ударом стала втрата регента церковного хору Лілії Фалько.

Інколи люди передчувають власну смерть. Навесні 2010 Анатолій Фалько запросив мене обговорити плани на майбутнє. Залишалося три роки до 60-тиліття храму, добрий час починати підготовку. Домовилися, що на свято обов’язково запросимо Патріарха та духовенство вікаріату. Розійшлися додому пізно вночі, а зранку зателефонував пан Анатолій і сповістив, що він вже запросив Патріарха цього року. “Напевно, я до 60-ліття не доживу, а Святійшого хочу ще хоч раз побачити”, ― сказав Фалько.

2 вересня 2010-го, за два місяці до запланованого приїзду Святійшого Патріарха, Анатолія покликав до себе Господь. Оголошувати позачергові збори не стали. Засідання управи прийняло рішення доручити обов’язки голови громади Роману Стасюку до річних звітно-виборних парафіяльних зборів.

***

Розмови про фарбування храму, як згадує Михаїл Волошин, почалися на початку літа 2010, але відбувалися у вузькому чоловічому колі. Анатолій Фалько довго прицінювався й придивлявся до різних майстрів. Найдешевша ціна перевищувала одинадцять тисяч доларів, тому виносити питання на розгляд управи не поспішали. Після відходу пана Анатолія можна було очікувати, що питання зовсім зникне з порядку денного, але сталося протилежне.

Ірина Сохацька першою озвучила думку, підштовхуючи до дії чоловіків. “До приїзду Патріарха та в пам’ять про спочилого пана Анатолія ми маємо пофарбувати храм самі”, ― сказала Ірина. Вірні слова були сказані в добрий час і тим, кому потрібно. Наступного тижня розрахунки були на папері. З них випливало, що кожна родина має внести по $200, щоби покрити витрати, не використовуючи церковних грошей. Сім родин склали $1400. Завдання ускладнювалося тим, що роботи треба було провести з понеділка по суботу, щоби не відміняти богослужіння. На додачу протягом дня кожен працював на роботі, тому фарбували вечорами й ночами.

В понеділок ввечері впізнати храм було неможливо. Тихе й затишне місце молитви перетворилося на справжній будівельний майданчик. Там, де раніше стояли лавки, гуркотіла дивна чотирикутна машина, яка виявилася винайнятим за $400 ліфтом. Підсвічники, аналої, тетрапод, панахидний стіл, гробниця з плащаницею та інші церковні речі перенесли в інші приміщення. Ікони зникли зі своїх місць, а завішений з гори до низу іконостас нагадував правовірну мусульманську жінку. Храмові стіни, що звикли до хорового співу та святочно вбраних парафіян, здавалися зблідлими в очікуванні своєї долі.

Церква гуділа, як бджолиний вулик. Одні заклеювали плівкою панелі та вікна, інші розводили фарбу та готували необхідний інструмент. Михаїл Волошин керував процесом з-під стелі храму, періодично переїжджаючи з місця на місце важким підйомником. Багато потрудилися Сергій Муц, Віктор Гаврилець, Роман Стасюк та Микола Жовтовський. Стіни храму змінили колір на світло-кавовий, а стеля стала небесно-блакитною. Не тільки добрим словом допомагали жінки. Ірина Сохацька, Ольга Муц та Лєна Ільюк привозили гарячу вечерю. По завершенню робіт в суботу на плечі жінок лягло генеральне прибирання. Працювали: Ірина Сохацька, Лєна Ільюк, Галина Двінятіна, Світлана Стасюк, Ольга Муц та Світлана Гусак. Пізно ввечері приємно здивував усіх отець Михаїл Дубович, настоятель Покровського храму Української Католицької Церкви Бриджпорта. Він привіз гарячу вечерю, за якою стомлені трудівники відзначили завершення роботи.

В неділю оновлений храм пахнув свіжою фарбою і здавався більшим та просторішим, ніж звичайно. Крім добре зробленої роботи, сталося щось більше й значно важливіше ― змінилися парафіяни. Протягом одного тижня сформувалася група людей, готових нести відповідальність за майбутнє громади. Повіривши у власні сили, люди були готові до нових звершень.

Коли Ірина Сохацька, що тримала зібрані гроші, остаточно підрахувала витрати, то з’ясувалося, що грошей зібрано більше, ніж витрачено. Підбадьорена попереднім успіхом управа вирішила відремонтувати парафіяльний зал. Нова робота була значно більшою за обсягом: крім зміни системи опалення, треба було демонтувати стару підвісну стелю, замінити її гіпсокартоном та пофарбувати цілий зал і кухню, але цього разу труднощі не лякали, а лише підбадьорювали парафіян. Долучалися нові люди, а ті, хто за віком чи станом здоров’я не зміг приєднатися, підтримували справу матеріально. Сестринство виділило на ремонт $500, Володимир Фалько виписав чек на $250, а парафіяни лише за одну неділю зібрали дадатково $180.

Активно працювали Михаїл Волошин, Сергій Муц, Віктор Гаврилець, Роман Стасюк, Іван Данч, Петро Олійник, Микола Жовтовський, Олег Гармаш, Світлана Гусак, Світлана Стасюк, Лєна Ільюк та Галина Двінятіна. Тепер в обновленому та пофарбованому в персиковий колір залі було не соромно приймати Патріарха. Паралельно замінили килимове покриття храму. Роботи виконала Whiteman’s Carpet Company.

Ремонт залу плавно перейшов у підготовку до Патріаршого візиту. Жінки, як Євангельська Марфа, клопоталися про велике частування. Святійший Патріарх, духовенство та півтори сотні гостей ― усіх треба нагодувати. Ірина Сохацька, яка до імміграції була професійним кухарем, керувала процесом. Разом з Михаїлом Волошиним і Сергієм Муц вона поїхала до Нью-Йорка за українськими продуктами. Сестринство активно долучилося до роботи. Прикрашали зал та готували страви: Ірина та Оксана Сохацькі, Світлана Гусак, Ольга Муц, Світлана та Олена Стасюк, Лєна Ільюк і Галина Двінятіна. Допомагали: Наталя Марчишин, Павліна Кравець, Людмила Дей, Лариса Станіславів, Тася Туркало і Наталя Сохан.

О п’ятій годині вечора, в п’ятницю, п’ятого листопада 2010 року літак із Святійшим приземлився в аеропорту Нюарка. У складі Патріаршої делегації був прот. Олег Маланяк та професор Дмитро Степовик. У суботу Святійший відвідав Свято-Вознесенську парафію міста Кліфтона, Нью Джерзі, де освятив пам’ятний знак Голодомору 1932-33 років. Ввечері того ж дня Патріарша делегація відбула до Бриджпорта.

В неділю, о десятій годині ранку, хлібом-сіллю парафіяни зустрічали Святійшого. Іван Данч та Сергій Муц, попередньо домовившись із сусіднім німецьким клубом, забезпечували паркування автомобілів. Михаїл Волошин та Віктор Гаврилець відповідали за порядок в храмі та безпеку Патріарха, а Ірина Сохацька керувала кухнею. Під час богослужіння співав хор Вознесенської громади Кліфтона, а по Службі Божій у відновленому парафіяльному залі відбувся урочистий бенкет. Зі словами вітання виступив Генеральний Консул України в Нью-Йорку Сергій Погорельцев, професор Дмитро Степовик та численні гості парафії. Головне слово мав Святійший Патріарх, виступ якого переривався частими оплесками.

Додаткові доходи принесло святкування Нового Року. Парафіяльна традиція спільно відзначати громадянські свята нараховувала не один рік. Зокрема 2003, 2004, 2005 роки зустрічали усією громадою у парафіяльному залі. Такі відзначення сприяли формуванню єдиної духовної родини і водночас давали парафії змогу трохи заробити. Жінки під керівництвом Ірини Сохацької готували обід, жертвуючи свою працю. Чистий прибуток сягнув понад $5000.

Родини Михайла Волошина та Ірини Сохацької, Сергія та Ольги Муц, Івана Данч та Світлани Гусак, Віктора Гаврилець та Лєни Ільюк взялися почергово прибирати храм. Кожна родина додатково купує квіти та прикрашає храм до богослужіння. За кілька місяців з часу упокоєння Анатолія Фалька в активній парафіяльній роботі сформувався кістяк нового покоління парафіяльної управи.

В лютому 2011 року річні загальні збори обрали управу в такому складі:

Голова ― Світлана Гусак
Фінансовий заступник ― Роман Стасюк
Господарський заступник ― Віктор Гаврилець
Заступник з організаційної роботи ― Світлана Стасюк
Секретар (українською) ― Ольга Муц
Секретар (англійською) ― Віра Люлька
Скарбник ― Любомир Турчак
Заступник скарбника ― Тася Туркало
Староста ― Галина Двінятіна
Члени управи ― Іван Данч та Михайло Волошин
Ревізійна комісія ― Сергій Муц, Володимир Фалько та Світлана Шевчук

Постійними та довічними членами управи збори обрали засновників та багаторічних активних трудівників: голову сестринства Онисію Іванко, скарбника сестринства Надію Фалько та колишнього секретаря управи, який активно відстоював приналежність парафії до Київського Патріархату Володимира Тромсу.

Серед нововведень цих зборів належить відзначити обговорення й прийняття парафіяльного бюджету, що зробило прозорим фінансове керівництво парафією, дозволило передбачати та планувати діяльність. З одного боку, плани на рік були великими, а з іншого ― бюджет дозволяв взяти з церковної каси лише $1400 на всі роботи.

Перед управою виникло додаткове питання: як зібрати кошти на проведення запланованих робіт? Традиційним шляхом збирання коштів в українській діаспорі США є проведення святочних церковних обідів ― геніальний винахід старшого покоління. Жінки готують їжу, подають її на стіл і збирають кошти. Чоловіки, порадившись, вирішують, як ці кошти краще витратити й проводять за них необхідні роботи. Ця схема працювала роками й продовжує працювати тепер. На додачу до $5000, які заробили на Новий Рік, у 2011 році церковне жіноцтво влаштувало обіди на Маланку, день Пам’яті Т. Г. Шевченка, Провідну неділю, день Матері й Батька, храмове свято, День Незалежності України та свято Святого Миколая. Зібрані таким чином кошти відкривали нові можливості.

Навесні 2011 року вирішили збудувати господарський будиночок (tool house). Оскільки будівництво приміщення до ста квадратних фіт не потребує дозволу від місцевої влади, Любомир Турчак порадив обмежитися цим розміром. Бетонну основу і фундамент зробили Іван Данч, Сергій Муц, Михаїл Волошин, Віктор Гаврилець, Роман Стасюк та Миколай Тустановський. Дерев’яний каркас будували всі разом під керівництвом Ігоря Гаврилець. Володимир Мартинов пожертвував матеріал на дах і разом з Іваном Наконечним накрив будинок. Віктор Гаврилець та Микола Жовтовський пожертвували сайдінг, яким і обшили споруду, а Віктор Ярмусік ― ринви. До господарського будинку перенесли косарки, снігоочисні машини та різний інвентар.

Того ж року зробили капітальний ремонт другого поверху парафіяльного будинку. Замінили всі вікна та двері, переробили сантехніку, кухню, поциклювали та полакували паркет і наново пофарбували всі кімнати. Працювали дружно, допомагаючи один одному: Сергій Муц фарбував стіни, Віктор Гаврилець з Миколою Жовтовським вставляли вікна, Ігор і Віктор Гаврилець циклювали, а Іван Данч із Світланою Гусак лакували підлогу, Роман Стасюк відповідав за двері, плінтуси та іншу столярну роботу. Сантехнікою опікувався Роман Сохан, а плиткою ― молодший Іван Данч. Петро Олійник та Миколай Жовтовський замінили бойлер на гарячу воду та переобладнали пральний куточок парафіяльного дому.

Від української громади Коннектикута Свято-Троїцька парафія налагодила переписку з представниками місцевої державної влади. Після багаторічної перерви відновлено давню традицію ― підняття Українського Державного Прапора над мерією міста Бриджпорт. Активність нашої Парафії відзначена Почесною Грамотою Міністра Закордонних Справ України.

У листопаді 2011 року парафіяни взяли участь у відзначенні 80-ліття Свято-Михайлівського храму м. Юніондейл. Урочистості очолював Святійший Патріарх Київський і всієї Руси-України Філарет. Збори Вікаріату УПЦ КП в США і Канаді обрали протоієрея Олександра Двінятіна та Світлану Гусак членами Ради Вікаріату.

Наступного року Сергій Муц перефарбував перший поверх парафіяльного будинку, Віктор Гаврилець замінив вікна, а Михаїл Данилюк ― двері.

На 2012 рік запланували замінити перекриття храму. Винайняли пересувний підіймач. Покрівельні плити укладала будівельна кампанія, бо дах настільки стрімкий, що ходити по ньому неможливо. Володимир Москович, хоч і є парафіянином Римо-Католицької Церкви, пожертвував мідь і свою роботу. Іван Данч та Михайло Данилюк замінили фанеру на банях, Віктор Гаврилець та Микола Жовтовський зашили бані та фасади сайдінгом, а Сергій Муц пофарбував куполи золотистою фарбою. Трохи пізніше встановили нові ринви.

Двічі на рік ― восени й навесні ― проводяться толоки з благоустрою храмового двору, протягом яких, крім наведення порядку, зрізали два величезних дуби. Ураганні вітри вздовж Атлантичного узбережжя здатні повалити найбільші дерева. Оскільки один дуб нависав над храмом, а другий над залом, вирішили їх позбутися. Найбільше потрудилися родини: Сергія та Ольги Муц, Романа та Світлани Стасюк, Івана Данч та Світлани Гусак, Віктора Гаврилець та Лєни Ільюк, Михайла Волошина та Ірини Сохацької. Активну участь приймали: Андрій Шевчук, Євген Хрестинюк, Микола Жовтовський, Василь Григорців, Микола Тустановський, Петро Бойко та Ігор Гаврилець.

Ще 2010 року Іван Данч та Світлана Гусак обклали церковні клумби фігурним бордюром. На толоках жінки висаджують чорнобривці, братчики, гіацинти та лілії, які своїм цвітіння милують око парафіян.

2011 року замовили в Україні вишиті скатертини, рушники та сім різнокольорових закладок до Богослужбового Євангелія. Сестринство оплатило зелене священиче облачення та стихарі для вівтарників на Храмове свято, канун, напрестольну лампаду і кадило. Жовті стихарі пошила Світлана Гусак. Придбали богослужбові книги нового перекладу: Апостол, Тріоді Постову та Квітну. Володимир Ільницький і Михаїл Данилюк власним коштом виготовили і пожертвували переносні аналої для сповіді та читання Євангелія.

2012 придбали до храму нові чорні покривала на Великий піст і чотири постові стихарі. Володимир Жмурко пожертвував пасхальний трисвічник та хрестильний набір.

Влітку 2012 у підвалі парафіяльного будинку облаштували кімнату відпочинку, де встановили більярд, тенісний стіл і дартс. Роботи виконали Сергій Муц, Віктор Гаврилець, Микола Жовтовський, Роман Стасюк та Петро Олійник. Більярдний стіл пожертвував Любомир Турчак, а дартс ― Андрій Шевчук.

Восени 2012 парафія зіткнулася з несподіваними труднощами. Пожежники висунули вимоги, до виконання яких відмовилися підписувати дозвіл на здачу в оренду парафіяльного залу. Тож, закупивши вогнетривку фарбу, тричі пофарбували панелі, поставили на дверях нові замки, повісили нові вогнегасники з вказівними знаками про місце їхнього розташування.

На 2013 рік головою парафіяльної управи збори обрали Івана Данча, а заступником з організаційних питань ― Неонілу Семигинівську. Вчитель-мовник з великим досвідом викладацької і організаторської роботи Неоніла майстерно ор- ганізовує дні пам’яті Тараса Шевченка, День Матері та інші парафіяльні заходи. Перед кожним концертом вона ретельно працює з кожним декламатором та співаком, так, що навіть сорокарічні тати і мами відчувають себе учнями початкової школи. Активну участь в концертах

беруть: Людмила Дей, Лариса Станіславів, Павліна Кравець, Ольга та Сергій Муц, Світлана, Іван і Анна Данч, Роман, Світлана та Оленка Стасюк, Віктор Гаврилець, Лєна Ільюк та Світлана Шевчук. Щороку Світлана Шевчук, що є власником українського магазину “Буковина” в Стемфорді, дарує дітям подарунки на свято Миколая.

Подвійних похвал заслуговує церковний хор. Незважаючи на відсутність постійного регента хористи збираються на репетиції і постійно

вивчають нові піснеспіви, прикрашаючи ними Службу Божу. Протягом останніх років склад хору змінився майже повністю, бо старші співаки або упокоїлися, або не можуть співати за станом здоров’я. На їхнє місце прийшла молодь з сильними голосами під керівництвом старости хору Світлани Гусак.

За останні 60 років кількість автомобілів у парафіян значно зросла, а церковне місце для паркування залишилося таким, яким було колись. Деякі родини приїжджають на службу двома, а іноді навіть і трьома машинами. Виникла потреба розширити цю площу, що й було зроблено під час толоки навесні 2013 року.

Додатково змінили вивіску перед храмом. Бетонні роботи зробили Іван Данч, Микола Тустановський та Сергій Муц. Мурували Микола Тустановський, Ігор Керніцький та Володимир Кривак, а Іван Данч замовив мармурову плиту з написом.

До шестидесятиліття заснування парафії, за ініціативою родини Івана Данча, встановили великий дубовий хрест перед входом до храму. Матеріал пожертвував Радні Вебер ― американець голландського походження, Ярослав Задояний виготовив перекладини хреста у столярному цеху, а Іван Данч, Сергій Муц та Роман Стасюк зібрали, полакували та встановили його. Навесні 2013 року біля храму встановили флагшток з Американським і Українським прапорами. Влітку 2013 Володимир Жмурко пожертвував ікони євангелистів на Царські врата.

Добрих слів заслуговують вівтарники Ігор Двінятін, Андрій Муц, Володимир Жмурко та Олег Стасюк. Щоразу під час служби Ігор Двінятін читає Апостола, а Володимир Жмурко ― часи. Просфорниця храму Ірина Сохацька не лише випікає чудові просфори, але жертвує все необхідне для їхнього виготовлення.

***

Шістдесят років! За цей час п’ять поколінь учнів закінчили дванадцятирічку. Дві хвилі української еміграції облаштували своє життя в Америці. Промайнула більша частина людського життя, народилися і виросли діти, онуки і правнуки.

Вдивляючись у глибину років, від усіх парафіян Свято-Троїцької парафії щиро дякую людям, які, відриваючи копійку від власних родин, збудували храм, зберегли і передали майбутнім поколінням прадавню українську віру. Глибокий уклін і шана засновникам і будівничим. “Вічная пам’ять” тим, хто не дожив до цих благословенних днів.

Боже Благословення нехай перебуває з усіма тими, хто сьогодні самовіддано трудиться, розбудовуючи й прикрашаючи Божий храм. Господь, що сторицею нагороджує вірних, нехай розкриє Свою Щедру Руку, подаючи щастя у світі цьому та спасіння в вічності.

 Попередній розділ                                           Зміст