1 неділя Великого Посту. Торжество Православ’я. Покликання апостолів. Ін. 1:43-51

Щоби стежити за оновленнями follow me on facebook

Кожна неділя Великого посту має свою тему для спогадів і роздумів. Зазвичай піст слугував особливим періодом підготовки оголошених до прийняття святого таїнства хрещення й саме таким чином підбиралися недільні Євангельські читання. Але протягом історичного часу кожна неділя посту отримала другу додаткову тему. Першу неділю Великого посту присвятили перемозі Істинної Святої Православної Віри. Віри яка перемогла світ: “ця перемога, що перемогла свiт, – вiра наша” (1Ін.5:4). Фактично, Церква святкує перемогу над усіма єресями, що роздирали Тіло Христове протягом перешого тисячоліття, а особливо над єрессю іконоборства.

Ін. 1:43-51

43 Наступного дня Ісус захотів йти до Галілеї; і знаходить Пилипа, і каже йому: йди за Мною. 44 Пилип же був з Віфсаїди, з одного міста з Андрієм і Петром. 45 Пилип знаходить Нафанаїла і каже йому: ми знайшли Того, про Якого писали Мойсей у законі і пророки, Ісуса, сина Йосипа, з Назарета. 46 Але Нафанаїл сказав йому: чи може щось добре бути з Назарета? Пилип говорить йому: піди і подивись. 47 Ісус, побачивши Нафанаїла, який ішов до Нього, го­ворить про нього: ось воістину ізраїльтянин, у якому нема лукавства. 48 Нафанаїл говорить Йому: звідки Ти мене знаєш? Ісус відпо­вів йому: перше ніж покликав тебе Пилип, Я бачив тебе під смоковницею. 49 Нафанаїл відповів Йому: Учи­телю! Ти – Син Божий, Ти – Цар Ізраїлів. 50 Ісус сказав йому у відповідь: через те, що Я сказав тобі, що бачив тебе під смоковницею, ти віруєш; біль­ше цього побачиш. 51 І говорить йому: істинно, істинно кажу вам: віднині побачите небо відкрите і ангелів Божих, які піднімаються і спускаються над Сином Людським.

***

Починаючи з 9-го століття перша неділя Великого посту називається “Неділя Торжества Православ’я”. Це пов’язано з тим (абсолютна випадковість), що в першу неділю Великого посту 843-го року було відновлено шанування і використання ікон після 95-ти років панування іконоборчої єресі, між 730 та 843 роками (з короткою перервою, приблизно в 25 років).

До 9-го століття Великий піст був часом підготовки до таїнства Хрещення. Неділі посту знаменували окремі теми для висвітлення та роздумування, що було відображено у виборі богослужбових читань апостольського послання та святого Євангелія. У першу неділю посту згадували пророків, особливо Мойсея, Аарона та Самуїла. Додатково згадували пророцтва про Христа. Сучасна літургія зберегла елементи цієї традиції. Зокрема, апостольське читання згадує багатьох Старозавітних діячів але зауважує “I всi цi, засвiдченi у вiрi, не одержали обiцяного, тому що Бог передбачив про нас щось краще, щоб вони не без нас досяг­ли досконалости” (Євр. 11:39-40). Алилуйа на голос 8: “Мойсей і Аарон серед священиків Його, і Самуїл серед тих що закликають Ім’я Його”. Євангельське читання також говорить: “Пилип знаходить Нафанаїла і каже йому: ми знайшли Того, про Якого писали Мойсей у законі і пророки, Ісуса, сина Йосипа, з Назарета”.

Sanidopoulos, John. “The First Sunday of Great Lent Prior To the 9th Century.” MYSTAGOGY RESOURCE CENTER. 13 Mar. 2011. Web. 18 Mar. 2016.

***

Іконоборство. Короткий огляд.
Перші століття. Становлення християнського живопису.

Починаючи з першого століття християнський живопис складав органічну частину літургійної і повсякденної практики віруючих. Хоч з того часу не збереглося ані значних письмових свідоцтв ані суперечок стосовно доцільності релігійних зображень, збереглися артифакти, що свідчать про існування, широке розповсюдження та богослужбовий вжиток різноманітних зображень. Фактично, протягом двадцятого століття, церковна археологія виявила і дослідила сотні матеріальних свідоцтв із повністю або частково збереженими залишками мистецьких зображень. Найбільш відомі з них Римські катакомби, що містять як мальовані зображення так і рельєфи на саркофагах датовані другим століттям.

Інший відомий археологічний об’єкт – домова церква в Дура-Європос, Сирія. Громада у сирійському містечку діяла протягом 233-256рр., коли місто було завойоване персами і знелюднило. Більшість фресок збереглася в кімнаті для хрещень. Тут бачимо не окремі символічні зображення, а цілі Євангельські сюжети: Добрий Пастир, зцілення паралітика та ходіння по воді. Значно більша фреска зображує трьох жінок мироносиць (третя майже не збереглася), що ідуть до гробу Христового. Також частково збереглися фрески Адама і Єви та Давида і Голіафа.
Протягом двадцятого століття археологи приділяли значну увагу Біблійним об’єктам і провели велику кількість досліджень Палестини. Числені розкопки в околицях Єрусалима та інших містах Святої Землі містять сотні артефактів із християнським живописом. Переважно це саркофаги живопис яких залежить від достатку спочилого: від простого хрестика у бідних людей до різних зображень у заможних.

Іконоборство 8-9 століття.
Перший період 730-787
Вислів “історію пишуть переможці” цілковито справедливий для дослідження періоду іконоборства. Практично жодних іконоборчих текстів не збереглося, включно з матеріалами “іконоборчого собору” 754 року. Головними історичними джерелами того часу лишаються хроніки Феофана Сповідника, Патріарха Никифора та житія святих, особливо Стефана Нового. Головними богословськими джерелами є твори Іоана Дамаскіна, Феодора Студита та Патріарха Никифора. Богословські погляди іконоборців збереглися лише в цитатах апологетичних творінь іконошанувальників і в Актах Сьомого Вселенського Собору.

Влітку 726-го року в Егейському морі сталося підводне виверження вулкану, що спричинило землетрус, цунамі, значні руйнування та людські жертви. Влада сприйняла цю подію як кару Божу. Причиною Божого гніву було призначено святі ікони. Десь між 726-м та 730-м роком Візантійський Імператор Лев ІІІ Ісавр наказав прийняти образ Христа Спасителя з воріт Халки, церимоніального входу до Константинопольського палацу, і замінити його хрестом. Побачивши святотатство, мешканці міста вбили кількох посланих для виконання цієї роботи працівників, але це не зупинило царя. Навпаки, протягом наступних десятилітть протистояння між іконоборцями та іконошанувальниками лише наростатиме.
730-го року Лев ІІІ видав едикт яким заборонив релігійні зображення. Релігійні символи, наприклад хрест, та не релігійні зображення, наприклад портрети імператора, дозволялися. Приймаючи едикт Лев ІІІ навіть не бачив потреби запитати церковної думки, і був здивований розмахом протистояння, яке викликала ця заборона.  Св. Герман І, Патріарх Константинопольський за небажання підтримати царський едикт був висланий на заслання.

Замість св. Германа патріархом став іконоборець Анастасій, який підписав царський едикт проти іконошанування та видав відповідне патріарше послання. Папа Григорій ІІ звинуватив Анастасія в єресі та вимагав від нього покаяння і навернення до православної віри. На сході найяскравішим опонентом іконоборців був видатний богослов Іоан Дамаскін. У 726-730рр. він написав три слова проти іконоборців. У цих працях вперше було визначено різницю між “служінням”, що належить лише Богові та “шануванням”, що може адресуватися тварним речам, у тому числі іконам.
741-го року, після смерті Льва ІІІ Візантійським Імператором став його син Костянтин V Копронім. Хоч він був талановитим полководцем і успішним царем, в історію Костянтин увійшов як деспот-іконоборець. Навіть його прізвисько “Копронім”, що перекладається як “співіменний гною”, було дано іконошанувальниками.
754-го року у царському палаці Ієрії, на азійському березі Босфору з ініціативи Костянтина відбувся “іконоборчий собор”. За різними даними від 330 до 340 єпископів-іконоборців засудили іконошанування. Орос “собру” було урочисто виголошено 27 серпня на Константинопольському іподромі. Костянтина називали 13-м апостолом і проголошували анафему захисникам ікон: Герману Константинопольському, Іоану Дамаскіну та Георгію Кипрському. Сам “іконоборчий собор” проголосили “сьомим вселенським собором”, але не були визнаними таким Церквою. По-перше, жоден представник давніх Патріархатів не був присутнім і не поділяв прийняті рішення. По-друге, єпископи-учасники собору займали кафедри незаконно, посівши місця православних єпископів засланих державною владою на каторгу.
Після “собору” Костянтин взявся активно втілювати його рішення. Ікони, мозаїки та фрески знищувалися масово. З ілюстрованих рукописів виривалися сторінки або спаслювалися самі книги. Замість ікон храми розмальовувалися рослинним арнаментом. Хоч “іконоборчий собор” не засуджував вжиток святих мощей, імператор був їх противником. За його наказом в Халкідоні було зачинено храм св. Євфимії, її мощі викинули в море, а церковну будівлю перетворили на арсенал. Також Костянтин переслідував ченців, наприклад, св. Степана Нового. Значна кількість ченців втікла від переслідувань на захід або на окраїни імперії.
Після смерті Костянтина імператором став його син Лев ІV. Гоніння продовжувалися скоріше за інерцією, а сам імператор намагався помирити врогуючі сторони.
Після смерті імператора владу отримала його дружина Ірина, як регент свого неповнолітнього сина Костянтина VІ. Для остаточного з’ясування питання іконошанування 787 року Ірина скликала собор в Нікеї, що увійшов в історію як Другий Нікейський або Сьомий Вселенський Собор. Цей Собор скасував рішення “іконоборчого собору” та відновив іконошанування.

Другий період іконоборства 814-842
Іконошанування зберігалося протягом правління Костянтина VІ та Ірини, їх наступника Никифора І та Михаїла І.
813 року, після поразки у війні з болгарами Михаїла скинуло військо. Його примусили зректися престола і піти в монастир, а на його місце піднесли енергійного і популярного полководця Льва V Вірменина. Новий імператор був іконоборцем. Вже на початку правління Лев доручив Іоану Граматику, тоді ще простому монаху, підібрати Біблійні тексти та вислови святих отців проти шанування святих ікон. У грудні 814 року відбувся диспут іконошанувальників (яких очолював патріарх Никифор і Феодор Студит) і іконоборців (Іоан Граматик і Антоній Сіллейський). У наслідок дискусії солдати закидали камінням образ Христа Спасителя на воротах Халки. Нібито переживаючи за образ, Імператор наказав його зняти.

20 березня 815 року Патріарх Никифор зрікся сана і пішов до монастиря. Новим Константинопольським партіархом обрали іконоборця Федота, родича імператора Костянтина Копроніма. Того ж року у храмі Святої Софії було скликано другий “іконоборчий собор”, що скасував рішення Сьоморго Вселенського Собора та відновив рішення “іконоборчого собору” 754р. Гоніння іконошанувальників та монахів відновилися.
Наступником Льва став Михаїл ІІ Заїка. Новий імператор ставився терпимо до іконошанувальників і дав амністію ув’язненим, зокрема, Патріарху Никифору та Феодору Студиту. Разом із тим Константинопольським Патріархом імператор поставив іконоборця Антонія Силлейського.

829 р. після смерті Михаїла ІІ імператором став його син Феофіл. Феофіл отримав добру освіту під керівництвом відомого іконоборця Іоана Граматика, якого він пізніше зробив Патріархом Константинопольським. Імператор добре знався на церковному співі: на свята керував хором храму Святої Софії, а також писав церковні стихири (деякі з них виконуються дотепер). 821 року Феофіл одружився на Феодорі, відкинувши Кассію, єдину жінку, що писала церковні піснеспіви.

832 року Феофіл видав указ проти іконошанування. Виконання взяв на себе патріарх Іоан Граматик: монастирі зачинялися, монахів та іконошанувальників переслідували. Гоніння продовжувалися до смерті імператора Феофіла.
Після смерті імператора регентом за малолітнього імператора Михаїла ІІІ стала його мати Феодора, що була вихована у традиціях іконошанування. Вона скинула патріарха-іконоборця Іоана Граматика на місце якого було обрано Патріарха Мефодія.
842 року в Константинополі відбувся Собор, який відновив шанування святих ікон, підтверджував законність Семи Вселенських Соборів і анафематствував іконоборців. Після завершення Собору, Феодора влаштувала урочисте свято, що припало на першу неділю Великого посту. З того часу Церква відзначає цей день як Торжество Православ’я.

Іконоборство середньовіччя
Нажаль, на Візантійському періоді історія іконоборства не завершилася. Точніше вона була відновлена через багато років рядом протестантських теологів серед яких: Андреас Карлштадт, Ульріх Цвінглі та Жан Кальвін.
Значні іконоборчі погроми відбулися в Цюріху (1523), Копенгагені (1530), Мюнстері (1534), Женеві (1535), Аусбургу (1537), Шотландії (1559), Руані (1560), Сенті та Ла-Рошелі (1562).
Сімнадцять провінцій (зараз Нідерланди, Бельгія та північна Франція) були зруйновані протестантськими іконоборцями влітку 1566 року. Подія отримала назву “іконоборче повстання”. Усе розпочалося зі знищення статуй монастиря св. Лаврентія м. Стеенвоорд, Франція після проповіді Sebastiaan Matte. Сотні атак, в тому числі розграбування монастиря св. Антонія, відбувалися після проповідей Jacob de Buysere.

20 серпня 1566 року іконоборче повстання сягнуло Антверпена. Вже 22 серпня кафедральний собор, вісім храмів, 25 чоловічих та жіночих монастирів, десять госпіталів і сім каплиць було зруйновано. Протягом серпня лише у Фландрії було зруйновано та осквернено 400 церков.
Nicolas Sander англійський професор, який викладав теологію в Левенському університеті описав осквернення Собору Антверпенської Богородиці: “… послідовники новітнього вчення позкидали статуї, поздирали обличчя на фресках не лише Богородиці але й інших святих по цілому місту. Розідрали завіси, розбили різьблені по каменю та латуні роботи, розтрощили вівтар, спортили богослужбовий одяг, позабирали або знищили чаші та іншу утвар, зідрали мідь із надгробних плит… святе причастя, що було на престолі… вони скинули під ноги і мочилися на нього… ці фальшиві браття спалили і знищили не лише церковні книги, а цілі бібліотеки книг, писаних різними мовами на різну наукову тематику, навіть Святе Письмо та отців Церкви, розідрали на шматки карти, плани та описи різних країн”.

Сучасне іконоборство
Сучасні протестанти втратили войовничий запал середньовіччя і, назагал, значно спокійніше ставляться до церковних зображень. Зокрема, Англікане активно вживають ікони практично без обмежень.
Кальвіністи допускають зображення Христа у друкованих матеріалах та вітражах церков, але тематика і стилістика зображень значно бідніша за Католицьку або Англіканську церкви, на говорячи вже про Православ’я.
П’ятидесятники та інші Євангелісти, походять скоріше від Моравських братів ніж від Кальвіністів, активніше використовують зображення хрестів (навіть гігантських розмірів) та інших зображень.

Університет Боба Джонса, еталонний носій протестантського фундаменталізма, володіє великою колекцією барочних католицьких вівтарів старих майстрів. Свою позицію університет обгрунтовує тим, що твори мистецтва виставляються в галереї, а не в молільних залах.

Аміші та деякі інші Меннонітські групи досі уникають фотографуватися та зображувати людей; дитячі ляльки амішів не мають обличь.
Брати Христові, одна з гілок анабаптистів, відмовлялися фотографуватися до середини двадцятого століття.

***

У країнах де перемогло протестантське іконоборство, релігійне мистецтво зникло. Митці золотої доби голландського живопису зосереджені на жанровому малярстві, пейзажах і натюрмортах. Таки чином, іконоборство протестантів почало шлях до сучасної повної десакралізації мистецтва. Думаю, творці реформації були би дуже здивовані якби побачили куди їх заведе власна боротьба. Змінилася не лише функція мистецтва, а його концептуальне бачення. Зникло те що сучасні критики називають “construction model” – коли теорія мистецтва зосереджена на віддзеркаленні процеса творіння, а митець бачить свою працю як служіння Богові. Натомість нова концепція мистецтва була спрямована на кінцевий ефект. На те, як мистецтво впливає на “окремого глядача”. Замість зосередження на Богові, мистецтво присвятило себе людині, цим самим зробивши людину – ідолом, в чому і є суть сучасної культури.

“Beeldenstorm.” Wikipedia. Wikimedia Foundation. Web. 19 Mar. 2016.

***

Сьогодні звучить багато голосів, які вимагають змін і оновлення церковного життя. Вцілому, таке бажання виходить із добрих намірів, але треба пам’ятати уроки іконоборства. Іконоборці були тогочасними модерністами і реформаторами. Вони боролися з тим, що їм здавалося забобонами або навіть вкрапленням язичницьких традиції. Буквально ці самі аргументи звучать від “релігійних мінімалістів” сучасності.

***

Сьогодні для того, щоб отримати роботу, кандидат на посаду проходить ряд співбесід. При цьому, чим вище посада, тим ретельніше відбувається відбір і тим більше претендентів на місце.

У Сполучених Штатах є популярним телевізійне  шоу “The Apprentice”. Це своєрідна 15-ти тижнева співбесіда для 18 кандидатів. Спонсором програми є  мільярдер Дональд Трамп, а головним призом є високооплачувана вакансія помічника Трампа. Претенденти проходять через суворий відбір, і одного з них звільняють щотижня. Найкращий отримує можливість керувати одною з найпотужніших світових бізнес- імперій.

Майже дві тисячі років тому нікому не відомий тесляр з галілейського містечка Назарет почав будувати свою імперію, що сягнула такого розмаху і потужності, про які Трамп не може навіть мріяти. Сьогодні ми подивимося, за яким принципом Ісус Христос підбирав тих людей, які стояли у підвалин могутнього християнського світу та які лідерські якості посідали кандидати, що їм належало очолити Церкву після Вознесіння Христового.

На відміну від Дональда Трампа Христос не влаштовував великих конкурсів. Більше того, перший його учень не вирізнявся жодними надзвичайними здібностями. Ім’я першого апостола Андрій, і запам’ятався він лише тим, що був самою звичайною людиною. Для порівняння, його рідний брат апостол Петро був природженим лідером і видатним учнем Христовим. Слова Петра розібрані на цитати. Усе, що він робив, було або великим досягненням, або великим  падінням. Його проповіді збирали велику кількість народу, а листи, написані ним, стали окремими книгами Святого Письма. У списку апостолів Петро завжди згадується першим. Нічого цього ми не бачимо у Андрія. Але і Андрій має свою особливість. Його ім’я згадується Святим Письмом кілька разів, і завжди він приводить до Христа інших людей. Першим він привів свого брата Петра, а далі юнака з хлібами і рибою, язичників і, як каже переказ, цілі народи, в числі яких є і український. Здатність і бажання Андрія приводити до Христа людей і є його головною особливістю.

Поглянемо на ще одного апостола з іменем Пилип. З грецької “Пилип” означає “той, що любить коней”. Деякі апостоли мали паралельно грецькі та єврейські імена, Пилипа ми знаємо лише за його грецьким ім’ям. Як і Андрій, Пилип не часто згадується у Святому Письмі. З чотирьох наявних згадок ми бачимо, що він був надзвичайно практичною людиною. Навіть після трьох років слідування за Христом Пилип має сумніви  щодо Вчителя. Якщо Хома під час Тайної Вечері щиро каже: “Не знаємо, куди йдеш, як можемо знати путь?” – то Пилип має просте і практичне прохання – “Господи, покажи нам Отця”.

У сьогоднішньому Євангельському уривку маємо не менш практичне висловлювання Пилипа: “Піди і подивись”…

Svalstad, Gregg. “Sermon on The Apprentice #2: Philip.”Http://www.sermoncentral.com. N.p., Sept. 2004. Web. 24 Dec. 2014.

***

Ім’я апостола Нафанаїла, як і його особа, привертають додаткову увагу, бо не зустрічаються у жодному Євангелії, крім Іоана. Разом із тим, ім’я апостола Варфоломія зустрічається в усiх Євангеліях, окрім Іоана, при цьому, за списком воно стоїть у парі з апостолом Пилипом. Природним є висновок, що Нафанаїл і Варфоломей є однією особою. “Вар-фоломей” буквально означає “син Фоломея”, а Нафанаїл може бути ім’ям даним при народженні. Апостоли носили такі подвійні імена. Наприклад, Івана 21:15 “Ісус ка же Симону-Петрові: Симоне Іонин! Чи любиш ти Мене більше, ніж вони?”

“THE NATHANAEL SHIFT.” Lectionarysermons.com. 16 Jan. 2000. Web. 25 Feb. 2015.

***

Коли “Ісус, побачивши Нафанаїла, який ішов до Нього, говорить про нього: ось воістину ізраїльтянин, у якому нема лукавства”. У цьому вислові варто зауважити, що Нафанаїл названий “ізраїльтянином”. Таке ім’я одержав патріарх Яків, який обдурив батька, брата і тестя та був відомий своїм лукавством.

Ще одна аналогія з Яковом звучить у словах Спасителя: “істинно, істинно кажу вам: віднині побачите небо відкрите і ангелів Божих, які піднімаються і спускаються над Сином Людським”. У главі 28 книги Буття читаємо: “Яків же вийшов із Вирсавії і пішов у Харан, і прийшов на одне місце, і залишився там ночувати… і по бачив сон: ось ліствиця стоїть на землі, а верх її торкається неба; і ось ангели Божі піднімаються і сходять по ній… Яків прокинувся від сну свого і сказав: істинно Господь присутній на цьому місці; а я не знав! І убоявся він і сказав: яке страшне це місце! це не що інше, як дім Божий, це врата небесні”.

Prior, Andrew. “Come and See and Remain with Me.” One Man’s Web. Web. 25 Feb. 2015.

***

Сьогодні перед нами питання Нафанаїла: “Чи може щось добре бути з Назарета?” Протягом довгого часу вважалося, що Ісус зростав у маленькому, приблизно чотири сотні мешканців,  аграрному селищі, вдалині від значних центрів цивілізації і культури. Наприклад, Біблійний словник HarperCollins пише що Назарет “незначне сільськогосподарське селище”. Назарет жодного разу не згаданий у Старому Заповіті. Звідти не походив жоден видатний історичний або релігійний діяч. Як і будь-яке інше місто Галилеї, Назарет вирізнявся характерним мовним діалектом та великою кількістю іновірців.

Проте, археологічні розкопки кидають виклик такому сприйняттю дитинства і молодості Спасителя. Фактично, Назарет був передмістям Сепфоріса – значної греко-римської митрополії і столиці Галилеї. Їх розділяло 4 милі – відстань, яку нормальна людина проходить за пару годин. Протягом 1980-х була проведена значна кількість розкопок, які виявили велику кількість придатних для датування залишків керамічних виробів, десятки відтінків імпортованого мармуру, фрагменти фресок, майстерної роботи фігурну ліпку, гладкі та круглі вапнякові колони, декоративно різблені капітелі, сотні монет, безліч цілого керамічного посуду, красиві мозаїки, бронзові статуетки, золоті  ланцюжки, вироби з різьбленої слонової кістки та інші артефакти, що свідчать про розквіт Сепфорісу як важливого, культурного та державного центру.

Псля смерті Ірода Великого в Галилеї спалахнуло повстання з центром у Сепфорісі. Юда, син Єзекії, на чолі повстанців захопив римський арсенал і взяв під контроль місто та прилеглі території. Сирійський намісник Публій Квінтілій Вар на чолі римських легіонів придушив повстання, спалив місто та продав у рабство його мешканців. Навесні третього року до Р. Х. Ірод Антипа повернувся з Риму, де був затверджений Августом правителем Галилеї. Своєю столицею новий цар обрав Сепфоріс.

За часів дитинства та молодості Спасителя у Сепфорісі відбувалися значні будівельні роботи. Самe місто нараховувало 30 000 мешканців, серед яких було багато євреїв, греків, римлян та арабів. Ймовірно, Йосиф, названий батько Спасителя, із молодим Ісусом, як і більшість місцевих мешканців, працювали на будовах Сепфоріса. Йосиф Флавій називає місто “прикрасою Галилеї”. Сепфоріс знаходився на перетині торгівельних шляхів, які поєднували місто з Кесарією, Птоломеєю, Тиром та Сидоном, містами Декаполіса, Єрусалимом, Дамаском і Петрою.

Сепфоріс був одним із небагатьох містечок Галилеї, де постійно проживали священики Єрусалимського Храму. З часів Ірода Великого зберігся запис, що священик із Сепфоріса, двоюрідний брат первосвященика Маттіаса, заступав його на богослужінні Дня Викуплення (Первосвященик не міг здійснювати служіння через осквернення. У ніч перед богослужінням йому снилося, що він мав зв’язок із жінкою).

Aurelio, William Goodwin. “The Surprises of Sepphoris.” PBS. 1 Apr. 1988. Web. 25 Feb. 2015.

дивись також: “Sepphoris.” Wikipedia. Wikimedia Foundation. Web. 25 Feb. 2015.

***

Питання Нафанаїла: “чи може щось добре бути з Назарета?” демонструє упередження і зарозумілість. Нещодавно я зустрів цікаве визначення єретика. Єретик – це людина, яка не здатна навчатися. Проте Нафанаїл не має впертості єретика і легко відгукується на запрошення Пилипа: “піди і подивись”…

***

У першу неділю Великого посту Церква пропонує для роздуму Євангельський уривок про покликання Христом апостолів. Чи були вони ідеальними? Далеко ні. Євангелист Іоан Богослов легко і мимохідь викриває брехню Пилипа. Знайшовши Нафанаїла Пилип каже йому: “ми знайшли Того, про Якого писали Мойсей у законі і пророки, Ісуса, сина Йосипа, з Назарета”. Разом із тим кількома віршами раніше написано: “Наступного дня Ісус захотів йти до Галілеї; і знаходить Пилипа”. То хто кого знайшов: Ісус Пилипа, чи Пилип Христа? Під час Великого посту це питання буде звучати так: “Чиєю заслугою є віра апостола Пилипа і Нафанаїла?” Якщо, забігаючи наперед, це питання продовжити до сучасності: “Яка доля моєї власної заслуги у моїй вірі?”

Відповдь на ці питання одна, вона не змінювалась протягом історії людства і не зміниться до кінця світу. Адам з Євою, одразу після того, як  з’їли заборонений плід і побачили власну наготу, сховалися від Бога. З тих часів Господь шукає людину і кличе її: “І покликав Господь Бог Адама і сказав йому: [Адаме,] де ти? Він сказав: почув я голос Твій у раю, і злякався, тому що я нагий, і сховався” (Бут. 3:9). Апостол Павло пише, що Бог “обрав нас ранiше створення свiту, щоб ми були святi й непорочнi перед Hим у любовi, наперед призначивши усиновити нас Собi через Iсуса Христа” (Еф. 1:4). Не ми обрали Бога. Господь обрав кожного з нас і, незважаючи на наші недоліки та недосконалості, покликав нас за собою…

Варто зауважити,  як Пилип відреагував на покликання стати апостолом. Поступив у семінарію? Почав ходити до церкви? Хрестився? Ні. Усе буде потім. Його навчання продовжуватиметься три роки і, разом з усіма іншими, він провалить випускні іспити. Проте, ім’я цього провінціала увійде в історію. Мешканець маленького Палестинського селища стане апостолом та всесвітньо відомим героєм віри не тому, що виявив велич розуму, надзвичайні здібності та таланти, а тому, що був обраний робити справу Божу. Величчю Пилипа стала не його особистість, а його апостольське служіння.

Одразу, після покликання Христом, Пилип почав приводити до Христа своїх ближніх. Цим він відрізняється від багатьох сучасних християн. Звичайно, легко казати, що проповідь це обов’язок священика, скаржитися на відсутність богословської та педагогічної освіти, брак часу і досвіду. На прикладі Пилипа бачимо, що важливим є лише бажання, а все інше в руках Божих…

***

Спаситель відповів Нафанаїлу: “перше ніж покликав тебе Пилип, Я бачив тебе під смоковницею”. Залишається невідомим, що ж безпосередньо відбувалося тої миті, і спонукало майбутнього апостола вигукнути: “Учи­телю! Ти – Син Божий, Ти – Цар Ізраїлів”. Старий Заповіт тричі вживає фразу “бути під смоковницею”. Кожного разу ця фраза символізує життя в мирі, достатку, послухові Богові та благословенні.

“І жили Іуда й Ізраїль спокійно, кожен під виноград­ником своїм і під смоковницею своєю, від Дана до Вирсавії, в усі дні Соломона” (1Цар. 4:25);

“І буде Він судити багато народів, і викриє багато племен у далеких країнах; і перекують вони мечі свої на орала і списи свої – на серпи; не підніме народ на народ меча, і не будуть більше вчитися воювати. Але кожен буде сидіти під своєю вино­градною лозою і під своєю смоковницею, і ніхто не буде лякати їх, бо вуста Господа Саваофа вирекли це” (Міх. 4:3-4);

“У той день, – говорить Господь Саваоф, – будете одне одного запрошувати під виноград і під смоковницю” (Зах. 3:10).

***

Нафанаїл походив із міста Кана Галілейської (Ін.21:2), де буквально через кілька днів Спаситель здійснить чудо перетворення води на вино. Його ім’я означає “дар Божий”, що говорить про те, що майбутній апостол зростав у благочестивій і віруючій родині.  

Thomas, Roger. “Sermon on The Honest Skeptic.” Sermoncentral.com. 1 Jan. 2001. Web. 4 Mar. 2015.

***

Щоби стежити за оновленнями follow me on facebook