Надія Фалько

Анатолій і Надія Фалько

Анатолій і Надія Фалько

Для мешканців села Смілого Смілянського району на Чернігівщині Зелені Свята 1935 року були сповнені тривоги й недобрих передчуттів. Ззовні все виглядало, як звичайно: великі кленові гілки, закріплені на воротах та ґанку, старанно прибрані подвір’я та чепурні оселі. Запах святочних страв змагався з п’янким ароматом квітів. Але, крім святочних пахощів, повітря бриніло тривогою й страхом.

Особлива небезпека нависала над заможною сільською родиною одноосібників Івана та Марії Горячун. Неодноразово місцевий комнезам пропонував Івану вступати до колгоспу. Озброєні революціонери вже конфіскували двох коней, реманент, корів і частину господарства. На обмін пропонували різні “блага” спільного господарювання, що неодмінно мали чекати селянина, як одразу після вступу до колгоспу, так і вдесятеро після побудови комунізму. Впертий Горячун упирався тискові й відмовлявся від “переваг”, що ними совєтська влада обдаровувала селян.

Іван, останній представник репресованої заможної родини Андрія Горячуна ― господаря єдиної у селі мурованої з червоної цегли хати та сільської крамниці, мав підстави не вірити комуністам і ненавидіти їх. Його батьки, шестеро братів та сестра важко працювали, стягуючи родинне багатство. У крамниці Горячунів можна було купити все необхідне, починаючи від лопат, підков та муки, закінчуючи золотом і прикрасами. 1930-го, в лютий зимовий холод, родину заарештували, вивезли до Сибіру та висадили серед поля без їжі, одягу і жодних засобів до життя. Протягом місяця вони померли від холоду й голоду.

Доля батька й братів оминула Івана, бо на той час він був одружений, побудував власний дім і вів окреме господарство. Важко сказати, що було легше: померти одразу, чи пережити Голодомор 1932-33. Вижили Горячуни лише тому, що заощадливий батько закопав у саду золото, яке Торгсіни міняли на крупу та муку, але виживши, знову очолили список класових ворогів.

Арешт призначили на перший день Троїцьких Свят, щоби зробити його показовим уроком для непокірних селян. Відчуваючи небезпеку, Іван прийняв рішення втікати, але комуністи виставили патруль червоноармійців, який курсував довгою сільською вулицею, пильнуючи ймовірних утікачів.

Того дня святочно прибране подвір’я Гарячунів кипіло потаємною, непомітною для чужого ока, роботою. За зачиненими дверми великої клуні сховані вози нашвидкуруч завантажувалися спакованим домашнім крамом. Мати стояла в дозорі. Коли патруль проходив повз хату, всі роботи припинялися, а коли відходив на безпечну відстань ― оживали. Разом із сутінками приготування були завершені. За материнським сигналом ворота розчинилися, дві підводи виїхали на дорогу й помчали геть від села. Щільно зашторені вікна світилися до ранку, вводячи в оману патруль і даючи змогу втікачам віддалитися на недосяжну відстань. Так почалися поневіряння Івана та Марії Горячунів та їхніх доньок Ганни, 1923 та Надії, 1927.

 ***

Просторий будинок у невеликому містечку Сімор штату Коннектикут зовсім не нагадує Сміле. На подвір’ї ні саду, ні городу, лише старанно викошена трава та квіти, що ціле літо милують око своєю красою. Лесик, невеличке собача, за статурою подібне на порося, а за швидкістю пересування на реактивний снаряд, чується господарем цього двору.

Надія Фалько (в дівоцтві Горячун) вправно, як у молоді роки, порається на кухні. Ікона Богородиці покрита вишитим українським рушником, запах свіжого борщу та чорного хліба нагадують їй дитинство. І хоч десятки років і тисячі кілометрів відділяють її від Смілого, де вона народилася 14 вересня 1927 року, дитинство відчувається так, як ніби все відбувалося вчора. За тарілкою густого пісного борщу з грибами пані Надія продовжує свої спогади.

 ***

Усю ніч небезпека підганяла родину Горячунів. Заспокоїлися лише під ранок, прибувши до Ромнів (зараз районний центр на Сумщині). Невеличкий будиночок на вулиці Савченка на околиці міста став прихистком утікачів. Курей та козу, що їх прихопили зі Смілого, оселили в сараї, а пізніше до них приєдналося порося.

Тато влаштувався рахівником у Засульській заготівельній конторі, де на додачу до мізерної платні отримав 7 соток городу. Мама збирала на станції вугілля, розсипане після завантаження паротягів, стежила за невеликою господаркою та об- робляла город. Дівчата вчилися в школі. Надія відвідувала 3-ю Роменську школу, але не встигла отримати атестат, бо почалася війна. 1941-го в Івана та Марії народився син Олександр.

Німці виявилися не кращими за комуністів. Окупаційна влада заохочувала українців їхати на роботи до Німеччини, але бажаючих було значно менше, ніж потребувала націлена на війну економіка. З 1943-го німці почали забирати людей силоміць. На початку вересня, увірвавшись до хати Горячунів, забрали старшу Ганну й п’ятнадцятирічну Надію. За німецькими законами дитину до 16 років не могли відривати від батьків, тому Іван сміливо виступив на захист доньки, лише розлютивши німців. “Якщо вони так не хочуть розлучатися, то забирайте всіх”, ― наказав німецький офіцер.

Череда возів, під охороною озброєних кінних солдат, повільно сунула до Києва й далі до Вінниці. Волога осінь холодними дощами відігнала теплі вересневі дні, але й сама, довго не втримавшись, поступилася сніговим завірюхам. Товарні вагони, що підвозили зброю на фронт, поверталися в Німеччину забиті робочою силою. До станції призначення потяг прибув 31-го грудня. Майже через чотири місяці змучених дорогою людей вивантажили до колишньої стайні, де холод, пробираючи до кісток, потроював відсутність теплого одягу. Опівночі постріли салюту сповістили про прихід нового 1944-го року й початок життя на чужині.

Першого січня людей вигнали на двір. Чоловіків відокремили від жінок і дітей, миттєво перетворивши робітників на в’язнів. Табличка “ОСТ” означала “робітник із сходу” й була єдиною прикрасою убогого арештантського одягу. Івана Горячуна відрядили на дорожні роботи. Надія разом з мамою, сестрою та маленьким братиком опинилася в дерев’яному бараці за колючим дротом під цілодобовою охороною табору Люберштет.

Залізну пічку посеред 50-містного бараку топили дровами та торфом, тому тепла завжди не вистачало. Коло неї гріли воду, сушили білизну та грілися. Вранці поліцай будив жінок, на кухні їх поїли кавою, виводили на вулицю, рахували та колонами гнали на роботу. Трирічного Сашка разом із шістьма іншими дітлахами залишали в бараці.

Замаскована серед лісу фабрика виробляла снаряди. Відповідальну роботу німці виконували самі, а остарбайтери протирали снаряди від бруду, пакували їх до ящиків і вантажили у вагони.

Коли одного разу виснажена та хвороблива Надія посеред робочого дня втратила свідомість, її перевели на кухню чистити картоплю, мити казани, різати овочі та виконувати різну допоміжну роботу. Від постійної вогкості та мерзлої картоплі дівочі руки почали гнити, лишаючи довічно глибокі шрами на передпліччях. Робота на кухні вважалася легшою та відкривала доступ до їжі. Кухар-німець, що виявився добрим християнином, щодня черпав кілька додаткових порцій, які Надія носила в барак голодним дітлахам. В суботу та неділю, окрім звичайної брукви з картоплею, давали рибу або м’ясо. Раз на кілька тижнів під охороною водили в кіно або до крамниці.

Так минув 1944 рік. Війна гуркотіла Європою, а навесні 1945-го стало зрозуміло, що німцям не уникнути поразки. Серед остарбайтерів ходили недобрі чутки. Говорили, що фашисти підривають фабрики разом з полоненими та розстрілюють робітників, щоби не перейшли на бік ворога.

У квітні 1945-го налякані жінки ночами рили підкопи під колючим дротом й втікали поодинці. Першою втекла Ганна, наступної ночі ― Надія, останньою ― мати із малолітнім Сашком на руках. Втікачам належало непоміченими пройти сім кілометрів нічного лісу й сісти на потяг. Зустрілися у призначений час на Бременському вокзалі, де перемішалися з іншими остарбайтерами, які сотнями розбігалися з розбомблених таборів. У Бременському таборі Ганна з Надією влаштувалися до фабричної їдальні, а мати доглядала за Олександром.

Бремен звільнили американці. Через кілька днів остарбайтерам сказали, що цей табір закривають, а їх перевезуть вантажівками до іншого. Незважаючи на запевнення американців, що полонених не відправлять до СРСР, в’язнів перевезли до совєтської окупаційної зони й вивантажили перед бараками. Червоний транспарант “Да здравствует тов. Сталин” над входом демонстрував непереможну силу Комуністичної партії. При американцях НКВД не арештовувало полонених, агітуючи повертатися додому добровільно. Не гаючи часу, жінки склали вузлики до Сашкового візочка, взяли дитину за руку й, вдаючи ніби гуляють, пішли геть від табору. За два дні дороги прибули до Мюнстерського табору, звідки, за чутками, не видавали до СССР.

Згодом біженців перевезли до Гайденав, в англійській окупаційній зоні, де перебувало 5000 українців, що мали статус “Переміщених осіб” або “громадян без держави”. Таборове життя дихало Україною. Діяла українська школа і гімназія, місцевими силами створили театр і оркестр. Тут родина Горячунів знову об’єдналася. “Яка то була радість, не можна передати словами”, ― каже Надія, згадуючи зустріч з батьком після років розлуки. Напівголодні, по 20 чоловік у кімнаті, з викресленим минулим і невідомим майбутнім, але щасливі й вільні люди починали нове життя.

Серед убогості й труднощів таборового життя Надія зустріла своє кохання. Неодружені хлопці жили в так званих бочкобараках по 40 осіб. Великі залізні ангари нагадували розрізану навпіл бочку, прилаштовану для життя. Комендантом бочок був молодий красень Анатолій Фалько, що вже тоді вирізнявся вмінням знаходити нестандартні рішення.

Оскільки більшість хлопців була напівроздягнута та напівроззута, Анатолій вирішив діяти негайно. Цілим бараком ловили бідну вошу, а коли впіймали, посадили у скляну банку та понесли до англійської окупаційної адміністрації. “Сьогодні воша ― завтра поголовний тиф. Якщо хлопці не отримають нові ліжка, білизну, одяг та взуття, розпочнеться епідемія”, ― заявив владі комендант. Бідні англійці про тиф чули лише страшні оповідання. За кілька днів, на заздрість всього табору, до чоловічих бараків почали прибувати вантажівки. Англійці виконали всі висунуті умови, а хлопці полюбили коменданта за вміння знаходити вихід з будь-якої ситуації.

Ще одна таборова історія мала набагато довші наслідки. Одного разу Анатолію доручили розподіляти жіночі чоботи. Чоботи дістали всі, лише Надія Горячун почула у відповідь: “Ті, що ти маєш зараз, ще добрі, послужать довго, для тебе немає чобіт”. За дивною іронією долі, все своє подальше життя йому доведеться купувати чоботи саме цій жінці, а вона буде все життя пригадувати йому ті “невидані” чоботи в холодному і голодному післявоєнному таборі. Замість взуття, Анатолій провів дівчину додому, за що отримав квиток на виставу “Назар Стодоля”. Другого дня, сподіваючись на побачення, Анатолій сів на своє місце в театрі, але, замість красуні Надії, біля нього сіла старша жінка, як потім з’ясувалося, майбутня теща. “Запросила до театру, а сама не прийшла”, ― пізніше згадував Анатолій. Настрій було зіпсовано. Все змінилося лише тоді, коли піднялася завіса і на сцену серед артистів вийшла вона.

19 жовтня 1946 року о. Андрій обвінчав молодих у таборовому храмі, де Надія співала в хорі. Позичені плаття, черевики та фата, скромне весілля й куточок в бараці ― так починалося спільне життя молодих. Замість посади коменданта бочко-бараків Анатолій отримав роботу в радіовузлі, що містився в 25-му бараці, в самому центрі табору. У цьому ж бараці молоді зайняли кімнату ― своє перше окреме житло. Надія влаштувалася телефонним оператором. Анатолій вдень лазив по стовпах, встановлюючи та ремонтуючи старі динаміки, а ввечері передавав новини. Паралельно молоді вчилися. Анатолій закінчив механічну школу, а Надія отримала гімназійний диплом, закінчила курси стенографістки й курси крою та шиття. 29 липня 1947-го в подружжя народився син Володимир.

Разом із церковною канцелярією в Гайденау перебував митрополит Полікарп (Сікорський). Анатолій познайомився з ним, коли ремонтував йому старенький телефонний апарат. Так почалася дружба з убіленим мудрістю ієрархом. Владика Полікарп допоміг родині Анатолія отримати виклик до Америки.

У середині березня 1950 року родина Фальків прощалася з таборовими друзями. Корабель, що прямував до Сполучених Штатів, перевозив понад 1300 осіб. Спочатку судно зайшло до Венесуели, потім ― до Нового Орлеану й насамкінець ― до Нью-Йорка, тому подорож тривала більше трьох тижнів. 11 квітня 1950 року родина Фальків висадилася на Американській землі. Виклик до США надійшов з Колорадо, але генерал Капустянський допоміг родині змінити місце призначення й перебратися до Норвалку, штат Коннектикут.

Першу роботу Анатолій з Надією знайшли в Ms. Haviland, але вже за шість місяців переїхали до Бриджпорту й оселилися у Павла та Віри Люльків. Протягом тижня Анатолій влаштувався на фабрику Steelwork і винайняв апартамент на Fairfield Ave. в Бриджпорті. 1948 року перейшов на Dolan Still, де працював оператором крана й заробляв $78 щотижня.

4 жовтня 1951-го народилася донька Люда. У лютому 1952 року, заради дитини, Фальки винайняли кращий апартамент на Bunel St, а в лютому 1957-го за $16 500 придбали своє перше власне житло. Через п’ять років збудували нову хату на Lensend St. в Бриджпорті.

Ще в німецькому таборі Надія опанувала професію кравчині. Sam Leffer ― господар фабрики Leather Mode особисто приймав на роботу кожного працівника. Замість співбесіди, він посадив Надію за швейну машинку, видав шматок шкіри й попросив пошити спідницю. Результат настільки вразив господаря, що Надія не лише була прийнята на роботу, але одразу вважалася одною з найкращих. Через рік пан Leffer приніс Надії жіноче пальто й попросив пошити таке саме. Коли пальто було готове, Надію перевели на посаду заступника дизайнера.

Нова робота була творчою й відповідальною. Дизайнер малював модель нового одягу, а Надія робила викройки й шила зразки. Готову колекцію демонстрували на показах мод в Нью-Йорку, й на кращі моделі фабрика діставала великі замовлення. Для кожної партії Надія виготовляла викройки та пристосовувала лекала на різні розміри. 1968 року фабрика збанкрутувала й Фалько влаштувалася на державну роботу до швейної майстерні Newtown Hospital. Крім шиття, Надія працювала перекладачем на англійську з німецької, польської, російської та української.

Володимир Фалько

Володимир Фалько

Людмила Фалько

Людмила Фалько

5 липня 1985 року родина Фальків переїхала до просторого будинку в невеличкому містечку Seymour. Володимир і Людмила, діти родини Фальків добре говорять українською, дотримуються церковних традицій і народних звичаїв, але відчувають себе швидше американцями ніж українцями. Володимир закінчив Бриджпортський університет і працював у телефонній компанії Нью-Гейвена. Має доньок: Наталію, Катерину й Стефанію. Людмила з донькою Меланією живе на Флориді.

Проживши 64-ри з половиною роки у шлюбі, 2-го вересня 2010 року спочив в Бозі Анатолій Фалько. Похований на цвинтарі святого Івана в Стратфорді.

Церковна діяльність Надії Фалько відзначена орденами св. Миколая Чудотворця, св. Архістратига Михаїла та св. Великомучениці Варвари. Як членкиня Союзу Українок з 1953 року вона відзначена грамотами та пам’ятними знаками.

Попередній розділ                                           Зміст                                                     Наступний розділ